Д.П.Онищук, автор публікації
Нещодавно до моїх рук потрапили ксерокопії автентичних, винятково важливих і великою мірою сенсаційних документів. Йдеться про доволі об’ємний стос машинопису з архіву Чортківського надрайону Чортківсько-Бережанської округи ОУН 1945-48 років. Кажуть, що ці безцінні реліквії знайшли в закопаному бідоні. Збереглося все, тільки на одному аркуші повністю розмазана друкарська фарба. Правда, не зовсім виразні деякі слова, та їх легко можна вияснити в контексті.
Головне в цьому архіві – це хроніка помітних подій, що відбувалися на теренах теперішніх Борщівського, Чортківського і Заліщицького районів у перші післявоєнні роки. А треба сказати, що то був буремний, драматичний час, коли героїчна УПА вела безкомпромісну, відчайдушну боротьбу проти московських зайд та їх посіпак. Коли тюрми були переповнені нашими нескореними краянами, яких піддавали нелюдським тортурам, а потім безжально вбивали. Коли десятки тисяч галичан вивозили в проклятий Сибір, прирікаючи їх на довгу, а то й довічну розлуку з рідною землею. Коли силою заганяли в колгоспне рабство, безсоромно брешучи, що це насправді рай. Коли завжди п’яні, брутальні, жорстокі гарнізонники, енкаведисти, міліціонери та інші нечестивці повсюдно грабували, ґвалтували, нав’язували свій дикунський, безмежно аморальний спосіб життя. Це все ретельно зафіксували підпільні літописці. Що стосується сучасного Заліщицького району, то вони не обминули своєю увагою, мабуть, жодного його поселення.
Було б несправедливо, якби я трохи не розповів про чоловіка, котрий щедро поділився зі мною цими ексклюзивними політико-інформаційними матеріалами.
Його звуть Степан Фридрак. Він уродженець Товстого, але вже віддавна проживає в Борщеві. Походить пан Степан з національно свідомої родини. Батько мого благодійника виконував обов’язки дяка-реґента Товстенської церкви архистратига Михаїла. Опріч того, входив до складу проводу ОУН Товстенщини і очолював місцеву "Просвіту". Він на багатолюдному мітингу зачитав з балкона одного з будинків у центрі Товстого Акт про проголошення 30 червня 1941 року у Львові самостійної Української держави. Мати була активною членкинею Союзу Українок. Вихований в беззастережному патріотичному дусі, С. Фридрак ще підлітком без вагання включився в національно-визвольну боротьбу. Ось як характеризує його в книзі "Товстенські епізоди" молодший брат Ярема, який до виходу на пенсію працював головним редактором Українського телебачення та Українського радіо і обіймав посаду першого віце-президента Національної телерадіокомпанії України.
"Брат Степан з 15-ти років входив до молодіжної групи ОУН, яка була створена в Товстенській школі. Він виконував далеко не дитячі завдання. Наприклад, доводилося, як правило, терміново, доставляти за місцем призначення так звані "естафети". Це були письмові повідомлення, розпорядження, накази різних інстанцій ОУН своїм осередкам та структурам як у Товстенському районі, так і у сусідніх – Чортківському, Заліщицькому та Борщівському… У дорозі у нього був пістолет. І я знав, що коли доведеться, він буде відстрілюватися до останнього набою. Брат розклеював листівки із закликами до боротьби, до непокори… У 1948 році брата заарештували. Повели на залізничну станцію і били в кабінеті начальника, аж поки не прийшов поїзд на Чортків, яким вони й повезли брата в тюрму цього міста. Сидів він там досить довго". Але не знайшли належних доказів націоналістичної діяльності хлопця, тому й відпустили його додому.
Після закінчення школи і здобуття диплома вчителя фізичного виховання, С. Фридрак дванадцять років працював за фахом, спочатку в школі села Поділля, а потім, коли переїхав до Борщева, в тамтешній восьмирічній школі. Дуже плідною була його довголітня діяльність на посаді заступника голови Борщівської міської ради. Важко повірити, що С. Фридраку зараз майже дев'яносто років. Його життєвій енергії можна тільки позаздрити. Він багато робить для того, аби ми знали й не забували нашу справжню історію і своїх власних героїв.
В архіві, про який говоримо, крім хроніки, містяться також різноманітні звіти, довідки, протоколи, тексти повстанських пісень тощо. Природно, що мене особливо зацікавив аналіз роботи навчального закладу, учнем, вчителем та директором якого я колись був. Подаю його із несуттєвими скороченнями.
Звіт
про середню школу в м. Товсте
У місті Товсте, яке є рівночасно райцентром, існує середня школа. Національний склад педагогічного колективу такий: це переважно українці, частина – росіяни, одна єврейка. Директор школи – Папірний Нечипір Олександрович. Всі викладачі походять із СУЗ (Східної України. – Д.О.). Учителів із ЗУЗ (Західної України. – Д.О.), які скоріше тут працювали, звільнено. Матеріальний стан учительства дуже лихий. Він змушує присвячувати більше уваги матеріальному забезпеченню, що дуже від'ємно впливає на навчання. Сам директор школи, наприклад, залишив весною 1941 року викладати історію, тому що їздив до Теребовлі по картоплю. Інші вчителі протягом цілих тижнів шукали за квартирами і ніде не могли їх знайти. Викладач української мови в 9-му класі Сура Абрамовна, незважаючи на осінь, ходила лише в галошах і подертому одіянні, бо іншого не мала. Зарплати, яку одержують, не вистачає їм на прожиття... В перших днях скасування карточної системи в магазинах появилася достатня кількість продуктів, але в учителів не було стільки грошей, щоби забезпечитись на довгий час. Тепер магазини майже пусті. Вряди-годи появляються продукти. Щоби їх закупити, треба простояти пів, а то й цілий день у черзі. Річ ясна, що учитель, прикріплений до праці, який не має рідні чи когось з близьких, не має змоги стояти в черзі, а тим самим позбавляється можливості закупити що-небудь в магазині. Невідрадне становище заводить учителів до хабарництва та спекуляції. Це відображається на навчанні. Учні, які мають змогу дати хабаря, занедбують науку…
Фаховий рівень учителів не відповідає вимогам. З браку вчителя українська мова в 10 класі зовсім не вивчається. Приїхала, щоправда, на початку шкільного року викладач української мови, але вона "нікак не панімала українскаво язика" і на другий чи третій день втекла зі школи. Зараз викладачем української мови є Сура Абрамовна, єврейка, яка мало що більше "понімає" по-українському. Некваліфікованість учителів та їхнє недбале ставлення до навчання, хабарництво, спекуляція, протекціонізм та досить обмежені знання обнижує їх вартість в очах учнів. На послідку був вчинок директора, який казав учням полоти його грядки і сапати кукурудзу і в колгоспі протягом трьох днів в'язати та молотити ячмінь.
Всіх учнів від 5-го до 10-го класу 92. Це переважно місцеві та з дооколишніх сіл. Невеличка частина між ними дітей прибувших із СУЗ службовців та партійців. Всіх їх 11. Мале число учнів, яких зараховують до середньої школи, пояснюється в першу чергу матеріальними умовинами сімей. Починаючи від 8-го класу, всі учні зобов'язані платити за навчання. Від оплати звільняються лише діти упривілейованих партійців.
Школа не забезпечена відповідним устаткуванням. Коло одного стола сидить багато учнів. Не пишуть, бо нема відповідних лавок. Книжки свої скидають на долівку. Зошити не можна купити навіть на базарі по спекулятивній ціні, так що доводиться писати на нотатках, зроблених з газет.
В школі існує комсомольська організація, яка начислює 24 члени. В комсомол втягають найкращих учнів, не питаючи про їхню згоду. У відповідь насильному втягуванні в комсомол появився на стіні школи в 1946-47 навчальному році написаний рукою якогось учня клич: "Учні, не пишіться до комсомолу!". Не дуже радо беруть комсомольці участь у своїх зборах, які відбуваються два рази в місяць. Одна комсомолка, яку запитали, чи піде на збори, відказала: "К чорту мені той комсомол!"
Всі нижчі класи охоплені піонерською організацією.
Культурне життя серед шкільної молоді не знаходить належного вияву. Учні відбувають деколи культпоходи в кіно, головно, коли представляють історичні фільми, як, наприклад, "Клятва". Читання книжок серед учнів мало поширене. Причина тут – брак відповідної літератури та неохота в більшості учнів до більшовицьких творів.
Взаємовідносини між учителями та учнями недружні. Очевидно, брехня, яку часто доводиться повторювати учителям про щасливе життя в СССР, про демократію, про опіку партії і уряду і інше являється причиною недовір'я та ворожого ставлення до учителів. Учні часто висміюють їх та одверто заперечують їм. Нерідко зривають уроки. Антипатію до вчителів серед учнів викликають навіть їхнє походження чи саме ім'я, як, наприклад, Сура Абрамовна. Учні дражнили її Сурою, аж врешті директор офіціально перехрестив Суру на Софію і казав учням так її називати.
Головна увага привертається на навчання російської мови та літератури. Як мало уваги присвячується навчанню української мови та літератури, свідчить факт, що в 10-му класі ці дисципліни зовсім не читаються, бо немає викладача. Загально помітна тенденція русифікації…
Постій, дня 31 грудня 1947 року.
Коментувати щось тут нема потреби, бо все написано гранично ясно і зрозуміло. І все ж варто відзначити ось що: так перейматися проблемами тодішньої школи, переживати за учнів та вчителів, могли тільки справжні патріоти. Здавалось би, що в тих надзвичайно небезпечних умовах, коли на кожному кроці чатувала смерть, їм було не до гуманітарних питань. Але вони добре усвідомлювали, наскільки важливими для України є належне шкільне навчання і виховання. І якщо ми вважаємо себе гідними нащадками наших славних, пасіонарних героїв, то повинні, кожен відповідно до свого суспільного становища, все робити для того, аби українські школи були такими, якими вони хотіли їх бачити.
Данило ОНИЩУК
