Мінорним акордом ввірвалася осінь - Олег та Катерина Малики

ВАЖЛИВА ДАТА: 30 років - Революції на граніті. «ЦЕЙ ГОЛОС НЕМОЖЛИВО БУЛО НЕ ПОЧУТИ!»

 

Багато подій української історії наприкінці ХХ століття наближали незалежність України. І сьогодні держава вшановує патріотів, які своїми мужніми вчинками прискорювали розпад Радянського Союзу. Верховна Рада України Постановою №2364 від 17.12.2019 року «Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2020 році» серед подій, які відзначатимуться на державному рівні, чільне місце відвела Студентській революції на граніті. Вона розпочалася 30 років тому – 2 жовтня 1990 року – і стала одним із важливих чинників піднесення національного-визвольного руху в Україні, посилення боротьби з партійно-бюрократичною номенклатурою тодішнього Радянського Союзу.

Студенти своєю активною громадянською позицією у жовтні 1990 року засвідчили спадковість боротьби українців за власну незалежну державу, продовжуючи справу патріотів ХХ століття – учасників Української національно-демократичної революції, національно-визвольних змагань 1940-1950 років, шістдесятників та дисидентського руху, які своєю жертовною діяльністю передали естафету молоді. Їх романтичні ідеї боротьби за незалежності знайшли втілення у створенні студентської організації. Студенти готувалася до тривалої боротьби, репресій, та свідомо йшли на самопожертву задля незалежної України.

Тернопільська молодь підтримала Революцію на граніті та внесла свою лепту у велику справу національного державотворення. Про наших патріотів, які стали на шлях боротьби,  Державний архів Тернопільської області збирає  матеріали, присвячені цим подіям, організовуючи документальну онлайн виставку «Революція на граніті».

 

Ми взяли інтерв’ю у заступника директора з навчально-методичної роботи, вчителя історії опорної школи м. Заліщики Ірини Романівни Галько, яка тоді навчалася у Київському університеті ім. Т.Шевченка і активно підтримувала своїх товаришів.

 

-         Як розвивалися події у Києві восени 1990 року?

- Ідея студентського протесту виношувалась  серед членів Української студентської спілки нашого Київського університету ім.Т.Шевченка та Політехнічного університету ще після розгону весняних політичних студентських акцій біля пам’ятника Т.Шевченка.  З одного  боку, організатори протесту діяли дуже обережно, а з другої - ідея необхідності змін витала в  повітрі 1990-х. Акцію протесту не розпочали у вересні тому, що більшість студентів перебувала у трудових загонах, які допомагали колгоспам збирати урожай овочів та картоплі. Її запланували на 2 жовтня, бо 1 жовтня одружувався Маркіян Іващишин, голова Студентського братства Львова. Три студентські організації УСС Київського університету і Політехнічного інституту та студентське братство Львова узгодили свої дії, об`єднали вимоги і спільно розпочали протест на площі Жовтневої революції. Так розпочала Революція на граніті.

Крім виписаних вимог, мова йшла про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення нових виборів на багатопартійній основі восени 1991 року, відставку голови Ради Міністрів України Віталія Масола, прийняття закону про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ, недопущення підписання нового Союзного договору, повернення в Україну солдатів, які проходили строкову службу за межами держави, і забезпечення служби на території республіки юнакам подальших призовів, загальною метою протестувальників-студентів було підняти загальноукраїнський студентський страйк.

 

-         Як обирали  студенти способи протесту?

- Були різні ставлення до форми протесту, зокрема і голодування. Так, наприклад, страйком  нашого Київського університету прийняв рішення, що дівчата не будуть брати участь у голодуванні, хоча б якийсь певний період.  Учасники акції ще не знали, як поведе себе влада, КДБ, були готові до будь- якого розвитку подій. Мені так здається, що протест не розігнали ще з 2 жовтня, тому що було дуже холодно і голодувати було важко. Про всяк випадок, щоб уникнути одночасного затримання, лідери студентського протесту чергували на площі по черзі. 2 жовтня Олесь Доній, голова університетської  УСС, мій однокурсник, розпочинав акцію протесту, намагаючись отримати дозвіл Київради на розгортання наметового містечка, щоб не дати владі можливості звинуватити учасників акції у непокорі і не розігнали протестувальників. Після отримання дозволу, хлопці розгорнули наметове містечко так блискавично, що навіть міліція не встигла відреагувати. 

  - Яким було ставлення суспільства та державних органів до протестувальників?

- До протесту приєдналися студенти інших вузів з різних міст України. Але голодування насправді було дуже важким. Пам`ятаю, своїх однокурсників Едика Шепелєва, Толю Момрика та ще кількох хлопців, які після тижня голодування були такі виснажені, що дивитись на них було боляче. Це при тому, що  київські студенти ще й відвідували заняття у вузах, щоб їх не відрахували за невідвідування. Ті, хто не голодував  або були в службі охорони, або просто у групі підтримки. Ми щодня приносили їм свіжі квіти, готували для них трав’яні чаї.  Окрім підтримки, були і провокації. 

 

Якось не пригадую змісту гнівних повчань, які  неслися у бік «невдячної молоді», але такий випадок ніколи не забуду: до наших хлопців на четвертий чи п`ятий день голодування  підійшла така приємна жіночка і з пропозицією: «Поїжте, хлопчики!» розгорнула  великий кульок зі свіжоспеченими пиріжками, які пахли неймовірно смачно.

Хлопці ввічливо відмовлялись, хоча деякі потім втрачали свідомість. Були ще і такі, які демонстративно розгортали їжу перед голодуючими. Після тижня голодування багатьом довелось надавати медичну допомогу і виводити з голодування. Але на це був розрахунок влади.  Хоча лідери протесту  від початку мали не голодувати, вони  також  розпочали голодування і під кінець акції бажаючих голодувати було більше, ніж дозволяло наметове містечко.

Студентський протест підтримували і наші університетські викладачі, одні відверто ходили на Жовтневу площу до голодуючих студентів, як наприклад, наш земляк, викладач кафедри археології Юрій Миколайович Малєєв, ми з ним там часто зустрічались. Серед людей, які підтримали протест було чимало відомих вчених, митців. 14 жовтня застрайкував увесь Київський  державний університет ім.Т.Шевченка, потім - КПІ і інші київські вузи.

Практично багатотисячне студентство Києва  стояло на вулиці під своїми вузами і не просто підтримувало голодуючих, а вимагало змін. Цей голос неможливо було не почути!

 

*** *** ***

Студенти досягнули на той час небаченого результату: їх вимоги розглядала на своєму засіданні Верховна Рада УРСР, а депутати прийняли відповідну постанову.

Молодь 1990 року передала естафету своїм ровесникам, які відстоювали справедливість під час Помаранчевої революції та Революції Гідності, і сьогодні захищають незалежність і територіальну цілісність України від російської агресії.  Тільки ті громадяни, які мають цінності, будуть їх відстоювати навіть ціною власного життя. Тільки ті громадяни, які хочуть творити незалежну Україну, для цього будуть все робити. Тільки ті громадяни, які діятимуть злагоджено та організовано, зможуть змінити державу!

 

Василь ДЯКІВ, історик, член НСЖУ

 

На фото: Олесь Доній, голова університетської  УСС, - на обкладинці тодішнього журналу, який розповідав про Студентську революцію на граніті.

 

Студентка Ірина Галько поспішає до своїх однокурсників, які голодують.

 

Однокурсники Ірини Галько під час голодування.

Ольга СЕРЕДЮК: "Андрей Шептицький - прозірливий очільник Церкви"

 Нинішній 2020 рік в Україні оголошений Роком Андрея Шептицького. Хто така ця постать в україн­ській історії? Митрополит греко-католицької церкви, що став духовним провід­ни­ком українців, завзятий борець з неправдою, гума­ніст, він потужно боровся з несправедливістю, що знаходило відгомін серед простих людей і чесних пастирів краю.

Загальнонаціональні заслуги Андрея Шептиць­кого перед українським народом визнавала Україн­ська Центральна Рада, яка, стоячи, зустрічала йо­го після звільнення з цар­ської неволі 1917 року ви­гуками: «Хай живе Князь Україн­сь­кої Церкви!», а Ми­хайло Гру­шев­­ський нази­вав ми­­тр­о­полита Великим українцем. Відомий історик Сергій Єфремов порівню­вав при­бут­тя Андрея Ше­птицького після заслання до столиці України із в’їз­дом Богдана Хмельниць­кого до Києва після перших перемог українського козацтва над польською шляхтою і наго­лошував, що поява митро­по­лита в залі засідань пар­ламенту набирає символіч­ного значення перемоги правди над неправдою, волі над неволею. І це в тому залі, де постійно клялися у вірності російській державі, випрошуючи для українців лише культурно-націона­льну автономію.

Андрей Шептицький накреслив свій план україн­ського державного будів­ниц­тва: «Якщо Україна хоче жити вільним життям, то му­сить обов’язково відо­кре­­митись від Москви. Вона мусить стати незалежною державою, шукати собі союзників між іншими віль­ними народами і держава­ми, які підтримали б її слушні вимоги та допомог­ли б у боротьбі проти московської агресії».

Нема сумніву, що такий заклик не міг сподобатися іде­ологам відродження «еди­­ной и неделимой Рос­сии». Тому й пересліду­ва­ли більшовицькі комісари Митро­­полита Андрея Шеп­ти­ць­кого, оцінюючи його вплив на піднесення патріотизму українців.

Прозірливий очільник греко-католицької церкви, Митрополит передбачав, виступаючи перед львів­ським духовенством, що для УГКЦ будуть страшні випробування у формі переслідування й арештів, а тому треба готуватися боронити Церкву.

Більшовицька влада, яка ще не мала ніяких юридичних прав розпоряд­жатися на зайнятій за зговором з Гітлером части­ні західноукраїнських зе­мель, але вже заарештову­вала, розстрілювала всіх їй неугодних, не поспі­шала вживати крайніх заходів до Митрополита через його величезний авторитет у Галичині. Митрополит Шеп­тиць­­кий завжди висту­пав від імені всього народу, а не лише гали­чан, вірив у його творчі сили, до кінця своїх днів не покидав чати на святому Юрі, переда­ю­чи й іншим дух незлам­ності та віру святу.

Ольга СЕРЕДЮК,

учитель української мови та літератури Заліщицької держгімназії

Педагог і краєзнавець Данило Онищук про безцінні реліквії архіву Чортківського надрайону Чортківсько-Бережанської округи ОУН 1945-1948 років

 

 Д.П.Онищук, автор публікації

Нещодавно до моїх рук потрапили ксерокопії автентичних, винятково важливих і великою мірою сенсаційних документів. Йдеться про доволі об’ємний стос машинопису з архіву Чортківського надрайону Чортківсько-Бережанської округи ОУН 1945-48 років. Кажуть, що ці безцінні реліквії знайшли в закопаному бідоні. Збереглося все, тільки на одному аркуші повністю розмазана друкарська фарба. Правда, не зовсім виразні деякі слова, та їх легко можна вияснити в контексті.

Головне в цьому архіві – це хроніка помітних подій, що відбувалися на теренах теперішніх Борщівського, Чортківського і Заліщицького районів у перші післявоєнні роки. А треба сказати, що то був буремний, драматичний час, коли героїчна УПА вела безкомпромісну, відчайдушну боротьбу проти московських зайд та їх посіпак. Коли тюрми були переповнені нашими нескореними краянами, яких піддавали нелюдським тортурам, а потім безжально вбивали. Коли десятки тисяч галичан вивозили в проклятий Сибір, прирікаючи їх на довгу, а то й довічну розлуку з рідною землею. Коли силою заганяли в колгоспне рабство, безсоромно брешучи, що це насправді рай. Коли завжди п’яні, брутальні, жорстокі гарнізонники, енкаведисти, міліціонери та інші нечестивці повсюдно грабували, ґвалтували, нав’язували свій дикунський, безмежно аморальний спосіб життя. Це все ретельно зафіксували підпільні літописці. Що стосується сучасного Заліщицького району, то вони не обминули своєю увагою, мабуть, жодного його поселення.

Було б несправедливо, якби я трохи не розповів про чоловіка, котрий щедро поділився зі мною цими ексклюзивними політико-інформаційними матеріалами.

Його звуть Степан Фридрак. Він уродженець Товстого, але вже віддавна проживає в Борщеві. Походить пан Степан з національно свідомої родини. Батько мого благодійника виконував обов’язки дяка-реґента Товстенської церкви архистратига Михаїла. Опріч того, входив до складу проводу ОУН Товстенщини і очолював місцеву "Просвіту". Він на багатолюдному мітингу зачитав з балкона одного з будинків у центрі Товстого Акт про проголошення 30 червня 1941 року у Львові самостійної Української держави. Мати була активною членкинею Союзу Українок. Вихований в беззастережному патріотичному дусі, С. Фридрак ще підлітком без вагання включився в національно-визвольну боротьбу. Ось як характеризує його в книзі "Товстенські епізоди" молодший брат Ярема, який до виходу на пенсію працював головним редактором Українського телебачення та Українського радіо і обіймав посаду першого віце-президента Національної телерадіокомпанії України.

"Брат Степан з 15-ти років входив до молодіжної групи ОУН, яка була створена в Товстенській школі. Він виконував далеко не дитячі завдання. Наприклад, доводилося, як правило, терміново, доставляти за місцем призначення так звані "естафети". Це були письмові повідомлення, розпорядження, накази різних інстанцій ОУН своїм осередкам та структурам як у Товстенському районі, так і у сусідніх – Чортківському, Заліщицькому та Борщівському… У дорозі у нього був пістолет. І я знав, що коли доведеться, він буде відстрілюватися до останнього набою. Брат розклеював листівки із закликами до боротьби, до непокори… У 1948 році брата заарештували. Повели на залізничну станцію і били в кабінеті начальника, аж поки не прийшов поїзд на Чортків, яким вони й повезли брата в тюрму цього міста. Сидів він там досить довго". Але не знайшли належних доказів націоналістичної діяльності хлопця, тому й відпустили його додому.

Після закінчення школи і здобуття диплома вчителя фізичного виховання,                 С. Фридрак дванадцять років працював за фахом, спочатку в школі села Поділля, а потім, коли переїхав до Борщева, в тамтешній восьмирічній школі. Дуже плідною була його довголітня діяльність на посаді заступника голови Борщівської міської ради. Важко повірити, що С. Фридраку зараз майже дев'яносто років. Його життєвій енергії можна тільки позаздрити. Він багато робить для того, аби ми знали й не забували нашу справжню історію і своїх власних героїв.

В архіві, про який говоримо, крім хроніки, містяться також різноманітні звіти, довідки, протоколи, тексти повстанських пісень тощо. Природно, що мене особливо зацікавив аналіз роботи навчального закладу, учнем, вчителем та директором якого я колись був. Подаю його із несуттєвими скороченнями.

 

Звіт

про середню школу в м. Товсте

 

У місті Товсте, яке є рівночасно райцентром, існує середня школа. Національний склад педагогічного колективу такий: це переважно українці, частина –  росіяни, одна єврейка. Директор школи – Папірний Нечипір Олександрович. Всі викладачі походять із СУЗ (Східної України. – Д.О.). Учителів із ЗУЗ (Західної України. – Д.О.), які скоріше тут працювали, звільнено. Матеріальний стан учительства дуже лихий. Він змушує присвячувати більше уваги матеріальному  забезпеченню, що дуже                від'ємно впливає на навчання. Сам директор школи, наприклад, залишив весною 1941 року викладати історію, тому що їздив до Теребовлі по картоплю. Інші вчителі протягом цілих тижнів шукали за квартирами і ніде не могли їх знайти. Викладач української мови в 9-му класі Сура Абрамовна, незважаючи на осінь, ходила лише в галошах і подертому одіянні, бо іншого не мала. Зарплати, яку одержують, не вистачає їм на прожиття... В перших днях скасування карточної системи в магазинах появилася достатня кількість продуктів, але в учителів не було стільки грошей, щоби забезпечитись на довгий час. Тепер магазини майже пусті. Вряди-годи появляються продукти. Щоби їх закупити, треба простояти пів, а то й цілий день у черзі. Річ ясна, що учитель, прикріплений до праці, який не має рідні чи когось з близьких, не має змоги стояти в черзі, а тим самим позбавляється можливості  закупити що-небудь в магазині. Невідрадне становище заводить учителів до хабарництва та спекуляції. Це відображається на навчанні. Учні, які мають змогу дати хабаря, занедбують науку…

Фаховий рівень учителів не відповідає вимогам. З браку вчителя українська мова в 10 класі зовсім не вивчається. Приїхала, щоправда, на початку шкільного року викладач української мови, але вона "нікак не панімала українскаво язика" і на другий чи третій день втекла зі школи. Зараз викладачем української мови є Сура Абрамовна, єврейка, яка мало що більше "понімає" по-українському. Некваліфікованість учителів та їхнє недбале ставлення до навчання, хабарництво, спекуляція, протекціонізм та досить обмежені знання обнижує їх вартість в очах учнів. На послідку був вчинок директора, який казав учням полоти його грядки і сапати кукурудзу і в колгоспі протягом трьох днів в'язати та молотити ячмінь.

Всіх учнів від 5-го до 10-го класу 92. Це переважно місцеві та з дооколишніх сіл. Невеличка частина між ними дітей прибувших із СУЗ службовців та партійців. Всіх їх 11. Мале число учнів, яких зараховують до середньої школи, пояснюється в першу чергу матеріальними умовинами сімей. Починаючи від 8-го класу, всі учні зобов'язані платити за навчання. Від оплати звільняються лише діти упривілейованих партійців.

Школа не забезпечена відповідним устаткуванням. Коло одного стола сидить багато учнів. Не пишуть, бо нема відповідних лавок. Книжки свої скидають на долівку. Зошити не можна купити навіть на базарі по спекулятивній ціні, так що доводиться писати на нотатках, зроблених з газет.

В школі існує комсомольська організація, яка начислює 24 члени. В комсомол втягають найкращих учнів, не питаючи про їхню згоду. У відповідь насильному втягуванні в комсомол появився на стіні школи в 1946-47 навчальному році написаний рукою якогось учня клич: "Учні, не пишіться до комсомолу!". Не дуже радо беруть комсомольці участь у своїх зборах, які відбуваються два рази в місяць. Одна комсомолка, яку запитали, чи піде на збори, відказала: "К чорту мені той комсомол!"

Всі нижчі класи охоплені піонерською організацією.

Культурне життя серед шкільної молоді не знаходить належного вияву. Учні відбувають деколи культпоходи в кіно, головно, коли представляють історичні фільми, як, наприклад, "Клятва". Читання книжок серед учнів мало поширене. Причина тут – брак відповідної літератури та неохота в більшості учнів до більшовицьких творів.

Взаємовідносини між учителями та учнями недружні. Очевидно, брехня, яку часто доводиться повторювати учителям про щасливе життя в СССР, про демократію, про опіку партії і уряду і інше являється причиною недовір'я та ворожого ставлення до учителів. Учні часто висміюють їх та одверто заперечують їм. Нерідко зривають уроки. Антипатію до вчителів серед учнів викликають навіть їхнє походження чи саме ім'я, як, наприклад, Сура Абрамовна. Учні дражнили її Сурою, аж врешті директор офіціально перехрестив Суру на Софію і казав учням так її називати.

Головна увага привертається на навчання російської мови та літератури. Як мало уваги присвячується навчанню української мови та літератури, свідчить факт, що в 10-му класі ці дисципліни зовсім не читаються, бо немає викладача. Загально помітна тенденція русифікації…

Постій, дня 31 грудня 1947 року.

 

Коментувати щось тут нема потреби, бо все написано гранично ясно і зрозуміло. І все ж варто відзначити ось що: так перейматися проблемами тодішньої школи, переживати за учнів та вчителів, могли тільки справжні патріоти. Здавалось би, що в тих надзвичайно небезпечних умовах, коли на кожному кроці чатувала смерть, їм було не до гуманітарних питань. Але вони добре усвідомлювали, наскільки важливими для України є належне шкільне навчання і виховання. І якщо ми вважаємо себе гідними нащадками наших славних, пасіонарних героїв, то повинні, кожен відповідно до свого суспільного становища, все робити для того, аби українські школи були такими, якими вони хотіли їх бачити.

Данило ОНИЩУК

«З приводу жертв, то я просто так не жертвую…» Пам’яті добровольця Ореста Квача

Орест родом із Заліщиків, що на Тернопільщині. Страйкболіст, футбольний фанат, вправний боєць, захисник історичної спадщини Києва, поціновувач історії, природжений лідер.

Вийшов неушкодженим з-під куль на Інститутській, доброволець 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», загинув 27 липня 2014 р. у боях за місто Лутугине.

«Поразка в бійці – добре. Вона дає бажання помсти і відсіює модників. Бійка - це завжди добре» (Орест Квач, 2013).

«Вроджена майстерність рукопашника і перемоги на змаганнях. Дуже хоробрий боєць. На межі адреналінщика. Неодноразово сам один забивав переважаючі сили супротивника» – характеристика товаришів. Зокрема, Василь Волоцюга згадує: “На турнірі “ІДУ НА ВИ” Орест майстерно провів 3 бої, 2-ий закінчив ударом рукою з розвороту, супротивник провалився у нокаут, як циган Бред Піт у фільмі «СНЕЧ». Це найвидовищніший нокаут, який я бачив… Нарваний і різкий, завжди усміхнений і позитивний. Я ніколи не чув, щоби він жалівся чи скаржився».

 З початком масових протестів на Майдані Орест ретельно спостерігав за подіями, розумів усі ризики, а також те, що ситуацію намагаються контролювати різні сили. Проте, коли почалися вуличні бої, разом з побратимами відразу включився в боротьбу. Там отримав першу контузію, та щасливо уник кулі, яка пролетіла фактично у нього над вухом. Під час бою на Інститутській взяв на себе командування групою.

«Балотувався кандидатом у Небесну Сотню, але не обрали мене!» – жартував Орест.

Валерій Чоботар, заступник комбата 5 ОБ ДУК ПС, тренер Ореста:

«На початку весни 2014-го Орест надзвичайно конспірувався. Ми намагалися не спілкуватися про ці речі по телефону, і це трошечки було дивно. Я звик його бачити активним, дуже прямим, а тут таке було відчуття, що він остерігається. Не боїться, а саме остерігається. І зараз, коли Ореста і багатьох інших хлопців уже немає, я починаю розуміти: він відчував, що відбувається насправді».

Дійсно, Орест змінився після подій на Майдані. Став менш говірким, дуже задумливим і дещо відстороненим.

На вишколи поїхав одразу після Революції Гідності. Ще до того, як почалася окупація Донбасу. Розумів, що буде справжня війна. Коли почалося – він подався в «Айдар», адже це був один з перших добровольчих батальйонів, який реально воював на передовій.

Спілкувалися по телефону, коли він був там. Розповідав дуже мало. Навколо був повний хаос, безладне командування і безліч загиблих.

У перерві між ротаціями був нехарактерно мовчазним. Постійно пропадав у пошуках спорядження. Найбільше прагнув спілкування з побратимами. Коли поїхав додому і почув, що громада для нього збирала гроші на бронежилет, розсердився. Хотів своїми силами вирішити ці питання.

Коли Орест їхав на фронт удруге, у нього було єдине бажання – забрати з підрозділу хлопців, яких знав, щоб з ними нічого не трапилося. Міркував, що робити далі, до кого приєднатися, аби не було марних втрат. Але потрапив у команду досвідчених бійців, деякі з них вже мали за плечима не один збройний конфлікт. Тож вирішив лишитися. Навіть розповів по телефону одну історію про те, як до них приходили місцеві жителі і питали, скільки коштує його амуніція. Дивувалися, що так дорого. А хтось взагалі сказав, що зарплата це покриє, на що Орест відповів, що не отримує грошей, бо прийшов добровольцем. Це викликало шок і запитання: «Так а навіщо ж тоді ти тут?» -  «Бо девіз мого життя – Україна або смерть! Але вам, рабам, цього не зрозуміти». Звучить ніби нереально пафосно, хоча Орест так думав і так жив.

Ще в далекому 2009 році він міркував: «Воля або смерть». Щоб слідувати цим словам, треба багато чим жертвувати і не зупинятися, не здаватись. Бувають моменти слабкості, і з цим потрібно боротися.

Багато хто у складних ситуаціях збивається з основної мети і починає думати тільки про забезпеченість і різні матеріальні цінності… А на рахунок жертв, то я просто так не жертвую».

Коли він у складі своєї групи потрапив у засідку між Георгіївкою та Лутугиним, Андрій Юркевич (теж айдарівець, Орест познайомився з ним ще під час подій на Майдані, той на Інститутській витягував поранених людей з-під обстрілів) написав:

«Ми разом готувались до цієї війни. Їздили по вишколах, спілкувалися з найрізноманітнішими спеціалістами з військової справи. Ми разом приїхали в цей батальйон, щоправда, по-різному побачили своє місце в ньому, тому працювали в різних підрозділах. Ми були абсолютно різними людьми: він – гіперактивний та багатослівний, повний якоїсь невичерпної енергії, я – дещо відсторонений і завжди на своїй хвилі, але це ніколи не заважало нам добре ставитись один до одного і не конфліктувати. Орест не любив фотографуватись і негативно ставився до публічності, на відміну від мене. Але при одній з наших останніх зустрічей під Олександрівкою запропонував разом сфотографуватися. Просто так. На пам’ять. Ще через кілька днів він мене підвозив до блок-посту в Георгіївці. Ще через два дні, коли ми формували колони для наступу на Лутугине, я бачив його здалека. Хотів крикнути, щоб привітатися, але через мить вирішив не відволікати – і без того суєта була грандіозною. Він так і залишиться в моїх спогадах – пробігаючим у складі своєї розвідувально-саперної групи по запиленій дорозі. Групи, яка загинула практично в повному складі за якихось кількадесят секунд».

Андрій загинув через сорок днів після Ореста.

Такі, як вони, – це особлива порода людей. Знають, на що йдуть, і їх вибір цілком свідомий. Вони завжди стоятимуть в авангарді совісті нації, в авангарді війська – земного чи вже небесного.

Тетяна Швидченко

Наталія Дутка-Хаммоуда: “СОЛО НАДІРВАНИХ СТРУН” - ПИСЬМЕННИЦЬКО-ВОЛОНТЕРСЬКИЙ ПРОЄКТ, ПРИСВЯЧЕНИЙ ГЕРОЯМ УКРАЇНИ

Наталія Дутка-Хаммоуда народилася в селі Кошилівці. Закінчила Подільську середню школу, згодом - медико-гуманітарний факультет Да­ле­­косхідного державного медичного уні­­ве­р­си­тету. За фахом –  психологиня, за покликанням – мати трьох дітей і щаслива дружина. Писати почала невеликі твори для шкільних вечорів: сценки, пісні та сценарії.

Наталія Дутка-Хаммоуда – авторка збірки патріотичної поезії  “Свобода не приходить ненароком”, чотирьох прозових книг “Звір” , “Мереживо людських доль”, “Соло надірваних струн” (першого та другого томів), співавторка понад сорока збірок, журналів та альманахів. На цей час мешкає в Тунісі.

  

Мабуть, не іс­нує такого сві­­домого українця, який був би байдужим спочатку до Майдану, а пізніше – до вій­ни. Здається, коли жи­­веш за кордоном, ще гост­рі­ше відчуваєш біль втрат, які щоденно терпить Украї­на, втрачаючи найкращих своїх синів. Багато жінок залишились без чоловіків, діти ростуть без батьків, матері втратили єдиних синів чи дочок, на яких мали надію опертися в старості.

Саме ці події сколи­хнули розум і серце пані Марії Дре­біт – поетеси, уродженки Чорт­кова, яка вже багато років проживає в Порту­галії. «Роби щось!» - шепоті­ло серце, а в голові вже ви­з­рівала ідея: «Це буде осо­бливий масштаб­ний проєкт, який поіменно згадає кож­ного загиблого героя, почи­на­ючи від Май­да­ну і до сьогод­нішніх днів».

Йшлося саме «Соло надірваних струн». Це – не прос­то книги, які розпові­датимуть про війну, худож­ні новели, написані на основі розповідей дружин героїв, які віддали своє життя за волю України.

Коли пані Марія запро­по­нувала мені написати ці новели, я вагалася майже пів року. Нелегко було наважитися на цей серйоз­ний крок, бо попереду че­ка­ло написання не однієї книги, а цілих 25-ти томів, які б охопили всі області України, включно Луган­ську, До­нець­ку і півострів Крим. Ро­бо­та була сплано­вана так: ми спілкуємось із вдовами загиблих героїв, відшуку­ючи в соціальних мережах та «Книзі пам’яті» їхні контак­ти, а потім зби­раємо інфор­ма­цію про їх чоловіків, яка стане осно­вою для новел.

Першими стали вдови з Львівщини. Звісно, ніхто б нам так просто не довірив най­сокровенніше, якби не допомогла в цьому питанні вдова Аліна Болтишева. Час від часу пані Марія допомагала їй із Португалії, тому саме Аліна й стала першою «Надірваною стру­ною», чиє «Соло» зазву­ча­ло в найпершому томі ви­да­н­ня. Аліна Болтишева до­по­могла з контактами інших вдів, і так помаленьку потя­гнулася ниточка…

Насправді, все було зна­ч­но важче, ніж на словах. Сотні дзвінків, перемовин із вдовами, сльози та під­трим­ка на відстані. Адже не кожна мала силу духу, щоб знову згадувати, розпові­дати нам про своє життя та кохання з чоловіком, про від­чуття під час війни та після втрати. Багато хто відмо­в­ляв, але зовсім не через недо­віру. Жінки просто не знахо­дили в собі сил пережити все своє життя ще раз, перечи­ту­ючи тексти. Адже я узгод­жувала з вдовами кожне сло­во,вносила правки, ча­сом наново переписуючи но­ве­­лу, перш ніж отримати доз­віл на друк. Були ще й такі пе­ре­пони, як проблеми з Інтер­нетом чи різниця в часі. Адже пані Марія живе в Пор­тугалії, я – в Тунісі, а вдови в Україні. Але ми долали кожен з порогів і дуже раділи, коли чергова вдова, перечитавши власну історію, щиро дяку­вала за нашу працю. Саме ці слова вдячності були для нас підтвердженням того, що наша праця недаремна!

Але для вдів у книзі приготовані ще й сюр­призи: пані Марія писала персональ­ний епіграф, базований на розповіді, до кожнісінької новели. Це були не просто вірші, а маленькі шедеври: кожен із них починався на певну літеру, виписавши які, на­прикінці прочитання тому, читач отримає певну фра­зу. Після виписаних фраз з початкових літер 25-ти томів всі рядки складуться в єди­ний вірш, присвячений на­шим героям. Який це буде вірш, є сюрпризом навіть для мене, і я, разом із читачами збираю літери у фрази, формуючи вірш.

Окрім фраз, які склада­ють­ся у вірш, в кожному томі є історія вдови тієї об­ласті, про героїв якої буде розпові­дати наступний том: з Львів­щини був місток до Київщини, звідти до Луганщини і т.д. Прой­шов­ши коло, місточком до завершального тому зно­ву стане вдова з Львівщини. Отже, як можна зрозуміти, про­ект не просто масш­таб­ний, а ще й надто складний і цікавий!

Ведучи щоденну пере­писку з рідними загиблих, бо в процесі написання додали­ся сестри, матері, брати геро­їв, у мене, як авторки, вже біль­ше не виникало сумнівів, чи зможу? Навпаки, все біль­шою була впевненість: я повин­на написати ці книги за­ра­ди пам’яті про воїнів! Хоча, зізнаюся, це – неймо­вірно важко, бо переживаю кожну історію, як власну.

Ще одним із дарунків для вдів і несподіванкою для нас з пані Марією Дребіт стало те, що одна із героїнь львів­сь­кого тому – пані Леся Сива, ра­зом із донею Соломійкою зголо­силися стати ілюст­ра­торами, та не просто однієї книги, а всіх 25 томів! Щира подяка їм за цей труд, бо саме на таких безкорис­ливих людях і тримається в цей складний час Україна.

На жаль, проект не зна­й­шов фінансової підтримки ні від держави, ні від бізнес­менів. Нам не була надана навіть інформаційна під­трим­ка в тій мірі, в якій про­ект заслуговував. Але фі­на­н­сування ще важливіше, тому пані Марія здебіль­шо­го фінансувала його сама, а також знайшла однодум­ців, які допомагали, хто скіль­­ки міг, по крихті збира­ю­чи кошти, щоб тільки ці кни­ги побачили світ. Це не тіль­ки люди з-за кордону, а й прості доброчинці, які жи­вуть і працюють в Україні, але яким небайдужа доля на­шої держави, які бажа­ють зберегти пам’ять про ге­роїв для майбутніх поколінь.

Наразі у видавництві «Час змін. Інформ» видано 2 томи: Львівщина та Київ­щи­на. До них увійшло по 30 но­вел, а також одна худож­ня розповідь з життя лю­дей, яким болить війна, які тією чи іншою мірою скла­да­ють свою жертву на бла­го перемоги України. Цей проект є літописним і має на меті донести до сучас­ни­ків правду сьогодення, закарбувати у пам’яті згад­ку про героїв, які віддали своє життя за свободу і ці­ліс­ність Української дер­жави.

Чи вдалася книга – су­дити читачам, а мені, - як авторці, - хотілося б щи­ро подякувати всім при­чет­ним до створення книг, особ­ливо пані Марії Дре­біт – засновниці проекту – за ідею, епіграфи, кошти та любов до України. Споді­ва­ю­ся, що дізнавшись про ви­дан­ня, мої земляки захо­чуть придбати цей літо­пис­ний багатотомним, щоб пере­дати в спадок своїм дітям. Дзвін «надірваних струн» має відлунювати у кожному небайдужому серці!

Наталія Хаммоуда

На фото вгорі:

Наталія Хаммоуда презентує книгу “Соло надірваних струн”.