«З приводу жертв, то я просто так не жертвую…» Пам’яті добровольця Ореста Квача

Орест родом із Заліщиків, що на Тернопільщині. Страйкболіст, футбольний фанат, вправний боєць, захисник історичної спадщини Києва, поціновувач історії, природжений лідер.

Вийшов неушкодженим з-під куль на Інститутській, доброволець 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», загинув 27 липня 2014 р. у боях за місто Лутугине.

«Поразка в бійці – добре. Вона дає бажання помсти і відсіює модників. Бійка - це завжди добре» (Орест Квач, 2013).

«Вроджена майстерність рукопашника і перемоги на змаганнях. Дуже хоробрий боєць. На межі адреналінщика. Неодноразово сам один забивав переважаючі сили супротивника» – характеристика товаришів. Зокрема, Василь Волоцюга згадує: “На турнірі “ІДУ НА ВИ” Орест майстерно провів 3 бої, 2-ий закінчив ударом рукою з розвороту, супротивник провалився у нокаут, як циган Бред Піт у фільмі «СНЕЧ». Це найвидовищніший нокаут, який я бачив… Нарваний і різкий, завжди усміхнений і позитивний. Я ніколи не чув, щоби він жалівся чи скаржився».

 З початком масових протестів на Майдані Орест ретельно спостерігав за подіями, розумів усі ризики, а також те, що ситуацію намагаються контролювати різні сили. Проте, коли почалися вуличні бої, разом з побратимами відразу включився в боротьбу. Там отримав першу контузію, та щасливо уник кулі, яка пролетіла фактично у нього над вухом. Під час бою на Інститутській взяв на себе командування групою.

«Балотувався кандидатом у Небесну Сотню, але не обрали мене!» – жартував Орест.

Валерій Чоботар, заступник комбата 5 ОБ ДУК ПС, тренер Ореста:

«На початку весни 2014-го Орест надзвичайно конспірувався. Ми намагалися не спілкуватися про ці речі по телефону, і це трошечки було дивно. Я звик його бачити активним, дуже прямим, а тут таке було відчуття, що він остерігається. Не боїться, а саме остерігається. І зараз, коли Ореста і багатьох інших хлопців уже немає, я починаю розуміти: він відчував, що відбувається насправді».

Дійсно, Орест змінився після подій на Майдані. Став менш говірким, дуже задумливим і дещо відстороненим.

На вишколи поїхав одразу після Революції Гідності. Ще до того, як почалася окупація Донбасу. Розумів, що буде справжня війна. Коли почалося – він подався в «Айдар», адже це був один з перших добровольчих батальйонів, який реально воював на передовій.

Спілкувалися по телефону, коли він був там. Розповідав дуже мало. Навколо був повний хаос, безладне командування і безліч загиблих.

У перерві між ротаціями був нехарактерно мовчазним. Постійно пропадав у пошуках спорядження. Найбільше прагнув спілкування з побратимами. Коли поїхав додому і почув, що громада для нього збирала гроші на бронежилет, розсердився. Хотів своїми силами вирішити ці питання.

Коли Орест їхав на фронт удруге, у нього було єдине бажання – забрати з підрозділу хлопців, яких знав, щоб з ними нічого не трапилося. Міркував, що робити далі, до кого приєднатися, аби не було марних втрат. Але потрапив у команду досвідчених бійців, деякі з них вже мали за плечима не один збройний конфлікт. Тож вирішив лишитися. Навіть розповів по телефону одну історію про те, як до них приходили місцеві жителі і питали, скільки коштує його амуніція. Дивувалися, що так дорого. А хтось взагалі сказав, що зарплата це покриє, на що Орест відповів, що не отримує грошей, бо прийшов добровольцем. Це викликало шок і запитання: «Так а навіщо ж тоді ти тут?» -  «Бо девіз мого життя – Україна або смерть! Але вам, рабам, цього не зрозуміти». Звучить ніби нереально пафосно, хоча Орест так думав і так жив.

Ще в далекому 2009 році він міркував: «Воля або смерть». Щоб слідувати цим словам, треба багато чим жертвувати і не зупинятися, не здаватись. Бувають моменти слабкості, і з цим потрібно боротися.

Багато хто у складних ситуаціях збивається з основної мети і починає думати тільки про забезпеченість і різні матеріальні цінності… А на рахунок жертв, то я просто так не жертвую».

Коли він у складі своєї групи потрапив у засідку між Георгіївкою та Лутугиним, Андрій Юркевич (теж айдарівець, Орест познайомився з ним ще під час подій на Майдані, той на Інститутській витягував поранених людей з-під обстрілів) написав:

«Ми разом готувались до цієї війни. Їздили по вишколах, спілкувалися з найрізноманітнішими спеціалістами з військової справи. Ми разом приїхали в цей батальйон, щоправда, по-різному побачили своє місце в ньому, тому працювали в різних підрозділах. Ми були абсолютно різними людьми: він – гіперактивний та багатослівний, повний якоїсь невичерпної енергії, я – дещо відсторонений і завжди на своїй хвилі, але це ніколи не заважало нам добре ставитись один до одного і не конфліктувати. Орест не любив фотографуватись і негативно ставився до публічності, на відміну від мене. Але при одній з наших останніх зустрічей під Олександрівкою запропонував разом сфотографуватися. Просто так. На пам’ять. Ще через кілька днів він мене підвозив до блок-посту в Георгіївці. Ще через два дні, коли ми формували колони для наступу на Лутугине, я бачив його здалека. Хотів крикнути, щоб привітатися, але через мить вирішив не відволікати – і без того суєта була грандіозною. Він так і залишиться в моїх спогадах – пробігаючим у складі своєї розвідувально-саперної групи по запиленій дорозі. Групи, яка загинула практично в повному складі за якихось кількадесят секунд».

Андрій загинув через сорок днів після Ореста.

Такі, як вони, – це особлива порода людей. Знають, на що йдуть, і їх вибір цілком свідомий. Вони завжди стоятимуть в авангарді совісті нації, в авангарді війська – земного чи вже небесного.

Тетяна Швидченко

Наталія Дутка-Хаммоуда: “СОЛО НАДІРВАНИХ СТРУН” - ПИСЬМЕННИЦЬКО-ВОЛОНТЕРСЬКИЙ ПРОЄКТ, ПРИСВЯЧЕНИЙ ГЕРОЯМ УКРАЇНИ

Наталія Дутка-Хаммоуда народилася в селі Кошилівці. Закінчила Подільську середню школу, згодом - медико-гуманітарний факультет Да­ле­­косхідного державного медичного уні­­ве­р­си­тету. За фахом –  психологиня, за покликанням – мати трьох дітей і щаслива дружина. Писати почала невеликі твори для шкільних вечорів: сценки, пісні та сценарії.

Наталія Дутка-Хаммоуда – авторка збірки патріотичної поезії  “Свобода не приходить ненароком”, чотирьох прозових книг “Звір” , “Мереживо людських доль”, “Соло надірваних струн” (першого та другого томів), співавторка понад сорока збірок, журналів та альманахів. На цей час мешкає в Тунісі.

  

Мабуть, не іс­нує такого сві­­домого українця, який був би байдужим спочатку до Майдану, а пізніше – до вій­ни. Здається, коли жи­­веш за кордоном, ще гост­рі­ше відчуваєш біль втрат, які щоденно терпить Украї­на, втрачаючи найкращих своїх синів. Багато жінок залишились без чоловіків, діти ростуть без батьків, матері втратили єдиних синів чи дочок, на яких мали надію опертися в старості.

Саме ці події сколи­хнули розум і серце пані Марії Дре­біт – поетеси, уродженки Чорт­кова, яка вже багато років проживає в Порту­галії. «Роби щось!» - шепоті­ло серце, а в голові вже ви­з­рівала ідея: «Це буде осо­бливий масштаб­ний проєкт, який поіменно згадає кож­ного загиблого героя, почи­на­ючи від Май­да­ну і до сьогод­нішніх днів».

Йшлося саме «Соло надірваних струн». Це – не прос­то книги, які розпові­датимуть про війну, худож­ні новели, написані на основі розповідей дружин героїв, які віддали своє життя за волю України.

Коли пані Марія запро­по­нувала мені написати ці новели, я вагалася майже пів року. Нелегко було наважитися на цей серйоз­ний крок, бо попереду че­ка­ло написання не однієї книги, а цілих 25-ти томів, які б охопили всі області України, включно Луган­ську, До­нець­ку і півострів Крим. Ро­бо­та була сплано­вана так: ми спілкуємось із вдовами загиблих героїв, відшуку­ючи в соціальних мережах та «Книзі пам’яті» їхні контак­ти, а потім зби­раємо інфор­ма­цію про їх чоловіків, яка стане осно­вою для новел.

Першими стали вдови з Львівщини. Звісно, ніхто б нам так просто не довірив най­сокровенніше, якби не допомогла в цьому питанні вдова Аліна Болтишева. Час від часу пані Марія допомагала їй із Португалії, тому саме Аліна й стала першою «Надірваною стру­ною», чиє «Соло» зазву­ча­ло в найпершому томі ви­да­н­ня. Аліна Болтишева до­по­могла з контактами інших вдів, і так помаленьку потя­гнулася ниточка…

Насправді, все було зна­ч­но важче, ніж на словах. Сотні дзвінків, перемовин із вдовами, сльози та під­трим­ка на відстані. Адже не кожна мала силу духу, щоб знову згадувати, розпові­дати нам про своє життя та кохання з чоловіком, про від­чуття під час війни та після втрати. Багато хто відмо­в­ляв, але зовсім не через недо­віру. Жінки просто не знахо­дили в собі сил пережити все своє життя ще раз, перечи­ту­ючи тексти. Адже я узгод­жувала з вдовами кожне сло­во,вносила правки, ча­сом наново переписуючи но­ве­­лу, перш ніж отримати доз­віл на друк. Були ще й такі пе­ре­пони, як проблеми з Інтер­нетом чи різниця в часі. Адже пані Марія живе в Пор­тугалії, я – в Тунісі, а вдови в Україні. Але ми долали кожен з порогів і дуже раділи, коли чергова вдова, перечитавши власну історію, щиро дяку­вала за нашу працю. Саме ці слова вдячності були для нас підтвердженням того, що наша праця недаремна!

Але для вдів у книзі приготовані ще й сюр­призи: пані Марія писала персональ­ний епіграф, базований на розповіді, до кожнісінької новели. Це були не просто вірші, а маленькі шедеври: кожен із них починався на певну літеру, виписавши які, на­прикінці прочитання тому, читач отримає певну фра­зу. Після виписаних фраз з початкових літер 25-ти томів всі рядки складуться в єди­ний вірш, присвячений на­шим героям. Який це буде вірш, є сюрпризом навіть для мене, і я, разом із читачами збираю літери у фрази, формуючи вірш.

Окрім фраз, які склада­ють­ся у вірш, в кожному томі є історія вдови тієї об­ласті, про героїв якої буде розпові­дати наступний том: з Львів­щини був місток до Київщини, звідти до Луганщини і т.д. Прой­шов­ши коло, місточком до завершального тому зно­ву стане вдова з Львівщини. Отже, як можна зрозуміти, про­ект не просто масш­таб­ний, а ще й надто складний і цікавий!

Ведучи щоденну пере­писку з рідними загиблих, бо в процесі написання додали­ся сестри, матері, брати геро­їв, у мене, як авторки, вже біль­ше не виникало сумнівів, чи зможу? Навпаки, все біль­шою була впевненість: я повин­на написати ці книги за­ра­ди пам’яті про воїнів! Хоча, зізнаюся, це – неймо­вірно важко, бо переживаю кожну історію, як власну.

Ще одним із дарунків для вдів і несподіванкою для нас з пані Марією Дребіт стало те, що одна із героїнь львів­сь­кого тому – пані Леся Сива, ра­зом із донею Соломійкою зголо­силися стати ілюст­ра­торами, та не просто однієї книги, а всіх 25 томів! Щира подяка їм за цей труд, бо саме на таких безкорис­ливих людях і тримається в цей складний час Україна.

На жаль, проект не зна­й­шов фінансової підтримки ні від держави, ні від бізнес­менів. Нам не була надана навіть інформаційна під­трим­ка в тій мірі, в якій про­ект заслуговував. Але фі­на­н­сування ще важливіше, тому пані Марія здебіль­шо­го фінансувала його сама, а також знайшла однодум­ців, які допомагали, хто скіль­­ки міг, по крихті збира­ю­чи кошти, щоб тільки ці кни­ги побачили світ. Це не тіль­ки люди з-за кордону, а й прості доброчинці, які жи­вуть і працюють в Україні, але яким небайдужа доля на­шої держави, які бажа­ють зберегти пам’ять про ге­роїв для майбутніх поколінь.

Наразі у видавництві «Час змін. Інформ» видано 2 томи: Львівщина та Київ­щи­на. До них увійшло по 30 но­вел, а також одна худож­ня розповідь з життя лю­дей, яким болить війна, які тією чи іншою мірою скла­да­ють свою жертву на бла­го перемоги України. Цей проект є літописним і має на меті донести до сучас­ни­ків правду сьогодення, закарбувати у пам’яті згад­ку про героїв, які віддали своє життя за свободу і ці­ліс­ність Української дер­жави.

Чи вдалася книга – су­дити читачам, а мені, - як авторці, - хотілося б щи­ро подякувати всім при­чет­ним до створення книг, особ­ливо пані Марії Дре­біт – засновниці проекту – за ідею, епіграфи, кошти та любов до України. Споді­ва­ю­ся, що дізнавшись про ви­дан­ня, мої земляки захо­чуть придбати цей літо­пис­ний багатотомним, щоб пере­дати в спадок своїм дітям. Дзвін «надірваних струн» має відлунювати у кожному небайдужому серці!

Наталія Хаммоуда

На фото вгорі:

Наталія Хаммоуда презентує книгу “Соло надірваних струн”.

У чемпіонаті області серед команд вищої ліги заліщицький «Дністер» очолює турнірну таблицю

За підсумками трьох турів, у чемпіонаті області серед команд вищої ліги, Заліщицький «Дністер» з 7 заліковими балами із 9-ти очолює турнірну таблицю.

У 4 турі приймав на своєму полі ФК «Козова», який з одним заліковим балом займав останній рядок в турнірній таблиці. Гостям втрачати було нічого і саме вони були активнішими, притиснули «Дністер» до власних воріт і навіть зуміли відзначити­ся. Сталося це після по­мил­ки голкіпера Івана Мельни­ка, котрий невдало вибив м’яча після вільного удару. Гравці середини поля гос­тей підхопили смугастою, переадресували на свого нападника Юрія Сорочана і той пробив уже практично по порожніх воротах, бо голкіпер не встиг зайняти місце в рамці (0:1).

Ближче до завершення першої половини гри гості порушили правила на Владислава Токарчука і арбітр призначив пенальті, яке реалізував сам постраждалий (1:1).

До 75 хв. гра проходила з перемінним успіхом, аж по­ки в гостей не було ви­лу­чено за друге поперед­же­ння досвідченого півза­хи­­с­ника Ігоря Вонса. Прак­ти­­ч­но одразу заліщани реа­лізували чисельну перева­гу. На передачу справа у виконанні Андрія Пилип’юка відгукнувся Дмитро Імангу­лов і переправив м’яча у сітку воріт (2:1). Ще два голи футболісти «Дністра» заби­ли в останні хвилини гри. Зно­ву гольовим вияви­вся простріл Пилип’юка спра­ва. Цього разу переда­чу парт­не­ра замкнув Влади­с­лав Токарчук (3:1). А в ком­пе­­н­со­ваний час вже сам Пи­ли­­п’юк відзначився, коли про­­демонстрував індиві­ду­а­льну майстерність, обіграв захисника і влучно пробив у ближній кут воріт (4:1). Впев­­не­на перемога «Дністра» і лідерство в чемпіонаті області.

П’ятий тур команда про­вела в Тернополі, де її супер­ником були футболісти об’єднаної команди «Агро­нива-ТНПУ Тернопіль, коли­ш­ньої «Агрониви» Завод­ське Чортківського району та Тернопільського націо­нального педагогічного університету. Гра вияви­ла­ся  нелегкою для футболіс­тів «Дністра». Добре під­готовлена фізично, команда господарів з перших хвилин застосувала пресинг по  всьому полю  і намагалася відкрити рахунок у грі, але досвідчені захисники «Дністра» впевнено захи­ща­лися і перевели гру до воріт суперника. Досвід­че­ний Михайло Рябий виконав подачу з кутового, а високий на зріст Андрій Іщик ударом головою перепра­вив м’яча у сітку воріт. М’яч по дузі став недосяжним для голкіпера «Агрониви-ТНПУ». Після забитого голу «Дністер» почав грати на контратаках, одна із яких могла закінчитися взяттям воріт суперника, обвівши двох захисників. Влад Токарчук з лінії воротар­ського майданчика пробив прямо у воротаря. На останніх хвилинах гри Іван Мельник ціною травми руки, перевів м’яча на кутовий після пострілу із штрафного Арсена Чубатого. Отож матч завершився перемо­гою гостей із Заліщиків (1:0), хоча тернопільська «Агро­нива-ТНПУ» показала хоро­шу гру, однак досвід у цьому матчі зіграв на користь заліщан. «Дністер», набрав­ши 13 очок в 5 іграх, впев­нено очолює турнірну табли­цю вищої ліги Терно­піль­ської області. Матч шостого туру відбудеться 19 липня на стадіоні «Дністер» о 16 годині.

Господарі будуть прийма­ти ДК «Зоря» (Хоростків).

Ігор МАМАЛИГА

Заліщицька районна газета «КОЛОС»

вул. І.Франка, 6,
48601, м.Заліщики,
Тернопільська обл., Україна


«КОЛОС»
Заліщицька районна газета
Видається українською мовою щоп'ятниці
"КОЛОС" ЧЕКАЄ ЧИТАЧІВ І ПРИХИЛЬНИКІВ!

ВІДДІЛИ РЕДАКЦІЇ:

Оксана ДЯКІВ, директор (редактор) ТОВ «Редакція газети «Колос»________2-12-43

Ольга МЕЛЬНИК, заступник редактора - відповідальний секретар ________ 2-18-69

Марія Шкрабик - бухгалтер________________________________________ 2-18-69

Юрій БАЙГУШ – комп’ютерна верстка та дизайн_______________________2-12-43

Марія РЕХТЕЦЬКА – комп’ютерний набір ___________________________2-18-69

Газета друкується в ТОВ «Буковинський видавничий дім»

(м.Чернівці, вул. Василя Лесина, 31, тел.: 0372 54-45-46, 54-45-62).

Послуги реклами, оголошень, вітань, за передплату газети і т.д. можна оплатити, відправивши кошти на розрахунковий рахунок UA333808050000000026004198767 у РайффайзенБанку "Аваль", м.Київ, код 02475256, МФО 380805, ТОВ "Редакція газети "Колос". Телефони для довідок: (03554) 2-12-43, 2-18-69.

Ел. пошта: kolosgazeta2015@gmail.com

До вашої уваги - онлайн архів газети "Колос": http://zal.te.ua

Адреса: Редакція газети "Колос", вул. І.Франка, 6, м.Заліщики, 48601. Реєстраційне свідоцтво ТР №679-279 ПР від 01.08.2018 р. Передплатний індекс: 61356

79 років трагедії в Заліщиках... Пам’ятаймо про тих, кого вбивали за любов до України!

 5 липня 2020 року з нагоди 79-ї річниці вшанування пам'яті в'язнів, які загинули від рук НКВС у липні 1941 року, в Заліщиках відбувся поминальний захід за участю духовенства та громадськості міста. Напередодні представники районної та міської влади вшанували загиблих, поклавши до пам’ятного хреста квіти і запаливши лампадки...

У неділю, 5 липня, священники церков міста відслужили поминальну панахиду з участю чоловічої хорової капели «Гомін». 

 До учасників події звернувся отець Роман Броне­цький, парох церкви Пресвятого Серця Христового, який вів мову про загиблих, їхній справжній патріотизм, його духовні начала, щиру любов до України.

 Голова громадської організації «Самообо­рона Заліщицького району» Павло Лесюк, взявши слово, наголосив на тому, що радянська система не просто вбивала людей, а піддавала їх жахливим тортурам.

Павло Михайлович наголосив на тому, що на сході України сьогодні йде війна з тим же ворогом - Росією, наші воїни віддають життя і здоров’я, захищаючи неза­лежність України. 5 липня виповнилась шоста річниця визволення Крама­торська. «Ми віримо, що буде звільнено і Донецьк, і Луганськ, і Крим!» 

 «Історія людства не знала таких жорстоких планових убивств, які вчинили агенти НКВС, - сказав Василь Іванишин. – Масові вбивства в тюрмах Вінниці, Луцька, Дрогобича, Зо­лочева, Самбора, Дубно, Станіслава.

З Чортківської тюрми у 1941 році пішли в небуття понад 2,5 тис. людей. У Чорткові розстріляно 769 осіб, в Умані – 954, з них 79 – уродженці Заліщанщини».

 Перед учасниками події виступив заступник дирек­тора Заліщицького аграрного коледжу, історик, автор та співавтор багатьох краєзнавчих книг Михай­ло Сопилюк, зосередившись на фактах боротьби за вільну Україну й на протистоянні українських патріотів з більшовицьким режимом.

У двотомнику співавторства Михайла Сопилюка та Миколи Бачинського  «Заліщики: роки, події, люди» описується липнева трагедія 1941 року в Заліщиках.

Дослідники рідного краю Василь Олійник, Антон та Володимир Могилюки, Михайло Сопилюк і Микола Бачинський ретельно, по крихтах збирали свідчення очевидців з міста Заліщики, Городенки, сіл Дзвиняч, Добрівляни, Печорна, селища Кострижівки, шукали документальні підтвердження в архівах, детально їх аналізували для того, щоб зберегти правду про звірства НКВС. Як описують історики-краєзнавці, 5 липня 1941 року спецпідрозділом разом з вагонами ув’язнених  був підірваний залізничний міст у м. Заліщики. Антон Могилюк у своїх розвідках навів орієнтовну кількість жертв: у підірваних і спалених вагонах було близько 400 людей. Напередодні, 4 липня, 8 вагонів доїхали з попутнім військовим ешелоном до м. Заліщики.

5 липня 1941 року – ще 6 або 7 вагонів було завантажено людьми і відправлено на Заліщики з вагоном, де містилася документація тюрми. Дослідники зазначають, що 2001 року знайдено запис розповіді одного з безпосередніх виконавців, що знищив вагон із документацією на станції Тлусте, і був присутній під час вбивства ув’язнених на станції Заліщики. З його розповіді, 8 вагонів з ув’язненими прибули до міста вранці. Після обіду – ще 6 вагонів, вранці відправлених із Чорткова на Гусятин-Хмельницький, але дорога виявилася підірвана, і тому повернутих назад.

5 липня 1941 року, під вечір, вагони з в’язнями на станції Заліщики облили гасом і спиртом, підпалили, виштовхнули на міст та підірвали його. 

 Того ж дня зі сторони селища Кострижівка, що на буковинському березі, з підірваного моста було скинуто 1 або 2 вагони з в’язнями Коломийської тюрми. Тих, хто спливав, добивали у воді і на березі аж до села Синьків. У ті дні на Дністрі була велика повінь. Тим не менше, кільком дівчатам вдалося врятуватися з води у с. Добрівляни. Викинуті на берег тіла ховали в селах вниз по Дністру до с. Окопи.

Михайло Сопилюк в своєму історичному дослідженні засвідчує: «Через більше, ніж 50 років, 7 липня 1992 року, на березі Дністра, неподалік залізничного мосту в Заліщиках, деканом УГКЦ, отцем Василем Погорецьким із Заліщиків разом зі священниками сіл Добрівляни, Торське та Ворвулинці було освячено пам’ятний хрест». 

 На завершення пам’ятної події в Заліщиках зі словами вдячності до учасників дійства звернувся голова РО "Спі­лка учасників АТО "Дні­стровський вал" Степан Навольський. Усі присутні виконали Державний Гімн України.

Пам’ятаємо минуле, щоб трагедії не повторилися у сьогоденні та майбутньому, адже вбивали українців за те, що вони любили рідну землю, шанували мову та звичаї, боролися проти окупаційної більшовицької влади.

Від трагічних подій в Заліщиках минає 79 років, але й сьогодні нашим громадським та державним обов’язком є пом’янути душі загиблих, згадати патріотів добрим словом і постійно нагадувати про небезпеку, яка приходить на наші землі з боку Росії.

Оксана Дяків

Світлини Василя Іванишина та Оксани Дяків

НПП «Дністровський каньйон» про відкриття екологічної стежки Устечко-Червоне

У мальовничому куто­чку, в ме­жах території НПП «Дністро­вський ка­нь­йон», відбу­лось від­кри­т­­тя екологічної стежки Устечко-Червоне, що є в скла­ді тури­с­тич­ного маршруту Устеч­ко-Червоне-Печерки протя­ж­ністю 6 км. Більша частина її прокладена через дубово-грабовий ліс і дає насолоду пересічному мандрівнику. З метою створення комфорт­них умов відвідувачам стежки проведено знаку­ван­ня,  маркування, розмі­ще­но вказівники із відста­нями до об’єктів, також та­б­лички із телефонами ДСНС.

Цим маршрутом ко­ри­с­туються не тільки турис­ти-водники, що сплавля­ють­ся річкою Дністер. Тут за­­лиш­ки ста­рого мосту, пе­че­ра Пусте­льника, водоспад «Дівочі сльози», залишки колись найкращого сільсь­кого замку західного Поділля Червоногородського, кос­те­лу св.Діви Марії, каплиці ­По­нін­сь­ких, мавзолею Понінський, Джуринського во­до­спаду, гідроелектро­станції. Стежка – це спі­льна пра­ця  колективу НПП «Дні­стро­в­сь­кий каньйон», упра­в­ління туризму Терно­піль­сь­кої ОДА та ДСНС в Тер­но­пі­ль­­ській області.

Пред­став­никам ЗМІ давали відповіді на питання, що виникали, в.о. директора НПП «Дніс­т­ров­ський кань­йон» С.Миро­нюк, автор про­екту стежки  на­уковий спів­ро­бітник нау­ко­во-дослід­ного відділу П.Пло­щанський та інші ко­леги-природолюби. На запи­тання, що стосувались за­хо­дів особистої безпеки від­відувачів вичерпні пояс­не­н­ня дав представник ДСНС С.Яворський. Модера­тором заходу був началь­ник упра­в­лін­ня туризму Тернопіль­ської ОДА Р.Яц­ків. Ми вдячні представ­никам ЗМІ Терно­піль­щини і пресо­вих служб за участь в цьо­му заході.

Степан Миронюк,

в.о. директора НПП «Дністровський каньйон»