І зазвучало «Соло надірваних струн»… Про презентацію однойменного Проєкту, започаткованого Марією Дребіт, та 4 томів книг письменниці Наталії Хаммоуди (Дутки)

 

Проєкт «Соло надірваних струн», започаткований Марією Дребіт (Голодригою) з Чорткова, – надзвичайно актуальний і затребуваний... 

У Заліщицькій міській центральній публічній бібліотеці 25 вересня відбулася презентація чотирьох томів із новелами під однойменною назвою про загиблих Героїв Революції Гідності, російсько-української війни, яка почалася 2014 року і триває вже, на жаль, понад 10 років.

Авторкою книг є письменниця, наша краянка з села Кошилівці Наталія Хаммоуда (Дутка). Книги «Соло надірваних струн» вийдуть у 25 томах відповідно до кількості областей України. Засновниця Проєкту Марія Дребіт пише поетичні епіграфи до кожної новели. У цих епіграфах зашифровує спільний вірш для всього багатотомника. Цю поезію можна буде прочитати, виписавши перші літери кожного епіграфа на листок… 

 Розпочала зустріч у читальній залі директор МЦПБ Світлана Пукіш. Вона наголосила: урочисте зібрання присвячене Дню захисників та захисниць України, Покрови Пресвятої Богородиці та українського козацтва. У жовтні 2024 року ми вшановуємо також 82-у річницю створення Української повстанської армії (УПА).

Назвою літературно-мистецької події стали поетичні рядки Наталії Хаммоуди (Дутки):

«Свобода не приходить ненароком,

Свобода добувається в борні!»

 

Студенти Заліщицького фахового коледжу, учні Вищого професійного училища та місцевих шкіл разом із педагогами, представниками громадськості об’єдналися у спільній молитві «О Всепітая Царице». Її акапельно виконала педагог і солістка Олександра Іліщук. 

Вірш Н.Хаммоуди зі збірки «Свобода не приходить ненароком» декламувала гімназистка Надія Безушко.

      Підготувала і модерувала подію бібліограф Оксана Дяків. За допомогою презентації вона розповідала про зміст книг «Соло надірваних струн», історію створення і розвиток Проєкту, долучення до нього митців із різних куточків України, про волонтерську творчість авторок… А Марія Дребіт із Португалії та Наталія Хаммоуда з Італії долучилися до презентації через відеозвернення.

У рамках події, підсилюючи урочисту атмосферу заходу, вагомість його тематики, виступили юні учасники. Пісню «Люди-титани» про незламних воїнів заспівав Влад Капраль, здобувач освіти Загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2 м.Заліщики. Композицію «Світ без війни» виконала Софійка Стецюра, учениця 3 класу цієї школи. Керівник – Олександра Іліщук (Центр науково-технічної творчості школярів).

Пісню на музику Михайла Гайворонського «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали» акапельно заспівав дитячий ансамбль Заліщицької мистецької (музичної) школи: Соломія Николайчук, Аліна Михалків, Валерія Костюк та Степан Гущюс (керівник Зоя Шмиглик).

    Прозвучала пісня «Соло надірваних струн» на слова Марії Дребіт. Музика і виконання Олександра Рожанського. Відеокліп про воїнів зі Львівщини Наталії Хаммоуди.

 Фахівці Заліщицької міської бібліотеки Галина Заянчковська, Марія Рудик, Лілія Вонс та Оксана Дяків з душевним трепетом і схвильовано розповіли про окремих загиблих Героїв із кожної книги, про їхніх дружин та сім’ї:

§  із першого тому «Львівщина» – про капітана медслужби МВСУ Тараса Кончевича;

§  із другої книги «Київщина» – про старшого прапорщика Владислава Живковича;

§  із третього тому «Луганщина» – про подружжя волонтерів Олени Борисівни Куліш та Володимира Олексійовича Альохіна;

§  із четвертої книги «Херсонщина» – про молодшого сержанта, морського піхотинця Сергія Сонька та молодшу сержанту, командира відділення безпілотних авіаційних комплексів Тетяну Алхімову.

 

Оксана Дяків поділилася з присутніми інформацією про двоюрідного брата фундаторки Проєкту Марії Дребіт – Володимира Цепенду з Чорткова – загиблого Героя російсько-української війни.

У 2024 році завершено п’ятий том «Соло надірваних струн» (Вінниччина). Серед наступних томів  планується книга про Героїв із Тернопільщини.

До слова, під час  презентації в залі експонувалася виставка, присвячена Героям Заліщанщини. На ній були представлені підготовлені працівниками Заліщицької міської бібліотеки біографічно-бібліографічні покажчики «Люди свободи» та «Жертовність в ім’я України». Ознайомившись із цими матеріалами, Марія Дребіт зазначила, що в Заліщицькій бібліотеці проведена велика і скрупульозна робота зі створення літопису-вшанування загиблих воїнів.

Презентацію було завершено спільним виконанням всіма учасниками Державного Гімну «Ще не вмерла Україна».

 Варто зазначити, що відбулося чимало велелюдних презентацій чотирьох томів Проєкту «Соло надірваних струн» у Португалії, Італії, Тунісі, в Україні, зокрема у Львові, Білій Церкві, а днями і в Заліщиках. Книги «Соло надірваних струн» сьогодні є в цілій низці бібліотек нашої держави.

Колектив міської книгозбірні щиро вдячний талановитим та ініціативним особистостям – Марії Дребіт та Наталії Хаммоуді – за щедро подаровані 4 томи «Соло надірваних струн» та інші чудові книги для дорослих і дітей авторства нашої землячки Н.Хаммоуди.

Наші читачі можуть ознайомитися з цими виданнями у Заліщицькій бібліотеці.

Завершуючи слово про «Соло надірваних струн», хочеться закликати всіх: підтримуймо Збройні Сили України, учасників війни, родини загиблих воїнів! І нехай допоможе нам у цьому Господь Бог і Мати Божа!

                                           Оксана Дяків, заслужений журналіст України

 

Книги Володимира Мармуса «Доля обрала нас» і «Росохач у контексті історії України»

        Боротьба українського народу за державність і незалежність триває століттями… Сучасна російсько-українська війна понад 10 років забирає життя найкращих патріотів.

Серпень 2024 року тільки розпочався. А вже 1 серпня Герой України Йосиф Вінтоняк «на щиті» назавжди повернувся додому. Сьогодні, 5 серпня, Заліщицька громада «живим» коридором зустрічала тіла загиблих Героїв: Івана Щебетюка із м.Заліщики та Михайла Вельничука з с.Колодрібка...

Багато наших краян, громадян України поклали своє життя на вівтар свободи…

Ця боротьба проти російського ворога триває від покоління до покоління... Про неї пишуть учасники тих буремних подій, щоб ми і наступні покоління знали і пам’ятали…

 Громадсько-політичний діяч, учасник національно-визвольних змагань, літератор, правозахисник, дисидент, засновник і лідер «Росохацької групи» Володимир Мармус із Чортківщини – автор книг «Доля обрала нас» і «Росохач у контексті історії України». Другу книжку-фоліант 2023 року видання автор присвятив пам’яті свого сина-воїна Василя Мармуса і всіх, хто загинув у боротьбі з московськими окупантами.

 

30-річний десантник Василь Мармус, музикант, громадський діяч, загинув на Харківщині 11 вересня 2022 року. Загибель сина перевернула життя Володимира Мармуса. Василь допомагав татові у виданні книг та в організації заходів, продовжив його боротьбу за вільну і незалежну Україну. Щодня Володимира Мармуса можна побачити біля могили сина у Чорткові.

Варто сказати, що Володимир Мармус був учасником і виступив під час конференції пам’яті «Гортаючи сторінки життя…» в Заліщицькій міській центральній публічній бібліотеці. Подія була присвячена 85-річчю від дня народження Стефанії Шабатури – справжньої патріотки, української мисткині-килимарки, багаторічної політичної арештантки радянських часів, членкині Української Гельсінської групи. 

 

Через якийсь час після конференції Володимир Васильович подарував нашій книгозбірні дві авторські книги, згадані вище.

Видання «Доля обрала нас» (2004) – це спроба на власному досвіді показати процес формування національної свідомості української молоді Галичини 1950-х років ХХ ст. в умовах комуністичного режиму СРСР.

 • Мармус Володимир. Доля обрала нас. Передумови формування руху Опору української молоді Галичини 50-70 років ХХ ст. Видання друге, виправлене і доповнене . – Тернопіль: Джура, 2012. – 236 с.

 У центрі книги-дослідження – історичний процес виникнення та діяльність росохацької патріотичної організації, яка на знак протесту проти комуністичних репресій підняла над Чортковом в ніч на 22 січня 1973 року національні синьо-жовті прапори.

Молоді учасники організації розвішали прокламації. Це викликало не тільки гостру реакцію репресивних і партійних органів, але й позитивний резонанс серед громадськості.

Результатом таких дій для активістів стали арешти в табори суворого режиму та довгі роки заслання. До групи входило 9 однодумців віком від 15 до 30 років з невеликого села Росохач.

Коли Комітет державної безпеки СРСР розпочав арешти щодо антирадянської агітації, лідеру цієї організації Володимиру Мармусу на той час було лише 22 роки. Він і отримав найсуворіший вирок.

Спогади членів підпільної Росохацької групи увійшли в книгу-фоліант Володимира Мармуса «Росохач в контексті історії України». Автор також детально розповів про історію рідного села.

Як пише в передньому слові Володимир Васильович, книга дасть можливість знайти відповідь на те: «хто ми і звідки, та в яких умовах формувався наш національний характер»

 • Мармус Володимир. Росохач у контексті історії України. – Луцьк: Волинська друкарня, 2023. – 816 с.

 Читачі нашої книгозбірні зможуть ознайомитися з книгами після їх опрацювання у відділі обробки Заліщицької міської центральної публічної бібліотеки.

Лютий – крижана рана у серці...

 

10 років тому – під час Революції Гідності – українці почали новий етап боротьби за власну ідентичність та країну. Заряджені жагою свободи, починаючи з Євромайдану, ми і до сьогодні боремося зі злом, що не визнає нас. Попри усі можливі труднощі ми маємо вистояти, аби наші діти жили у найсильнішій та найрозвиненішій країні Європи. І коли здається, що вже немає сил боротися, а руки опускаються – згадайте, скільки випробовувань ми вже пройшли. 2 роки 10-річної російсько-української війни, що триває 300 років, із покоління у покоління. Через біль, кров та сльози ми карбували національну ідею, гартували власну гідність, аби, врешті-решт, заявити усьому світу, що ми варті тієї долі, яку самі собі оберемо...   

     Ці думки пройшли червоною ниткою крізь канву ретроспекції «Лютий – грані незламності». Відкриття проєкту «Простір пам’яті» по вшануванню краян-учасників Революції Гідності та російсько-української війни. Подія відбулась 19 лютого у читальній залі Заліщицької міської публічної бібліотеки. Розпочала захід директор МЦПБ Світлана Пукіш. Ведучими були бібліотекарі Ангеліна Михайленко та Андрій Машера.

     Бібліограф Оксана Дяків представила біобібліографічний покажчик «Жертовність в ім’я України» (Краяни-захисники незалежності України в час повномасштабного вторгнення, російсько-української війни) та презентацію про наших загиблих земляків у війні проти росії в період 2014 р. – січня 2024 р.

     Загиблих під час Революції Гідності та російсько-української війни усі присутні вшанували хвилиною мовчання.

     Про матеріали експозиції Заліщицького краєзнавчого музею, присвячені цим віхам нашої історії, розповів директор закладу Віталій Каспрук.

     Багато жителів Заліщанщини брали участь у Революції Гідності. «Заліщицька сотня» на Майдані в Києві була однією з перших. Серед її учасників були Степан Навольський, Ярослав Гринишин, Роман Краснюк, Пилип Глібов, Юрій Якимчук, Василь Іванишин, Роман Бурдейний, Михайло Воронський, Володимир Кулачковський, Василь Машера, Іван Навольський, Ганна Гутник, Ярослава Кіб’юк, Ігор Косован, Орест Винницький, Орест Квач, Олег Гулько, Володимир Марусич, Михайло Король, Ігор Рєзніков та багато інших свідомих громадян.

     Учасники Революції Гідності Іван Блауш, Павло Лесюк та Борис Шипітка поділилися своїми спогадами про ті буремні події, висловили власні думки і закликали до єдності в цей складний для України час.

     До слова були запрошені захисники-учасники боротьби з російським ворогом під час повномасштабного вторгнення. До присутніх звернулись воїни В’ячеслав Смітюх, Роман Бурдейний та Юрій Якимчук, наголосивши  на необхідності критично мислити, розуміти нагальну потребу боротьби проти росії і активної підтримки Збройних сил України.

     Під час ретроспекції прозвучали пісні: «Материнське чекання» (музика Романа Калинича, слова Оксани Дяків, виконав дует «РозМарія»); «Тільки щоб не даремно!» (дует у складі Аліни Бронецької та Олени Марусик); «Все буде Україна!» у виконанні Таміли Яковець.

     Про пейзажі війни в уяві дітей розповіла директор Заліщицької художньої школи Іванна  Андрійчук, представивши малюнки вихованців. На завершення події весь велелюдний зал виконав Державний Гімн України.

     Події Євромайдану, що почалися 10 років тому, стали великим поштовхом для активної частини українського суспільства. Щоб не зрадити досягнення Революції Гідності та не допустити розділення  України – єдиним шляхом є перемога у війні. 

     Наймасовіша і найтриваліша революція, найкривавіша та несправедлива російсько-українська війна… Нам слід підтримувати суспільну пам'ять, яка б допомагала новим поколінням українців усвідомлювати святу пожертву, яку віддали на Майдані та офірують на війні оборонці європейської демократичної України.

«З приводу жертв, то я просто так не жертвую…» Пам’яті добровольця Ореста Квача

Орест родом із Заліщиків, що на Тернопільщині. Страйкболіст, футбольний фанат, вправний боєць, захисник історичної спадщини Києва, поціновувач історії, природжений лідер.

Вийшов неушкодженим з-під куль на Інститутській, доброволець 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», загинув 27 липня 2014 р. у боях за місто Лутугине.

«Поразка в бійці – добре. Вона дає бажання помсти і відсіює модників. Бійка - це завжди добре» (Орест Квач, 2013).

«Вроджена майстерність рукопашника і перемоги на змаганнях. Дуже хоробрий боєць. На межі адреналінщика. Неодноразово сам один забивав переважаючі сили супротивника» – характеристика товаришів. Зокрема, Василь Волоцюга згадує: “На турнірі “ІДУ НА ВИ” Орест майстерно провів 3 бої, 2-ий закінчив ударом рукою з розвороту, супротивник провалився у нокаут, як циган Бред Піт у фільмі «СНЕЧ». Це найвидовищніший нокаут, який я бачив… Нарваний і різкий, завжди усміхнений і позитивний. Я ніколи не чув, щоби він жалівся чи скаржився».

 З початком масових протестів на Майдані Орест ретельно спостерігав за подіями, розумів усі ризики, а також те, що ситуацію намагаються контролювати різні сили. Проте, коли почалися вуличні бої, разом з побратимами відразу включився в боротьбу. Там отримав першу контузію, та щасливо уник кулі, яка пролетіла фактично у нього над вухом. Під час бою на Інститутській взяв на себе командування групою.

«Балотувався кандидатом у Небесну Сотню, але не обрали мене!» – жартував Орест.

Валерій Чоботар, заступник комбата 5 ОБ ДУК ПС, тренер Ореста:

«На початку весни 2014-го Орест надзвичайно конспірувався. Ми намагалися не спілкуватися про ці речі по телефону, і це трошечки було дивно. Я звик його бачити активним, дуже прямим, а тут таке було відчуття, що він остерігається. Не боїться, а саме остерігається. І зараз, коли Ореста і багатьох інших хлопців уже немає, я починаю розуміти: він відчував, що відбувається насправді».

Дійсно, Орест змінився після подій на Майдані. Став менш говірким, дуже задумливим і дещо відстороненим.

На вишколи поїхав одразу після Революції Гідності. Ще до того, як почалася окупація Донбасу. Розумів, що буде справжня війна. Коли почалося – він подався в «Айдар», адже це був один з перших добровольчих батальйонів, який реально воював на передовій.

Спілкувалися по телефону, коли він був там. Розповідав дуже мало. Навколо був повний хаос, безладне командування і безліч загиблих.

У перерві між ротаціями був нехарактерно мовчазним. Постійно пропадав у пошуках спорядження. Найбільше прагнув спілкування з побратимами. Коли поїхав додому і почув, що громада для нього збирала гроші на бронежилет, розсердився. Хотів своїми силами вирішити ці питання.

Коли Орест їхав на фронт удруге, у нього було єдине бажання – забрати з підрозділу хлопців, яких знав, щоб з ними нічого не трапилося. Міркував, що робити далі, до кого приєднатися, аби не було марних втрат. Але потрапив у команду досвідчених бійців, деякі з них вже мали за плечима не один збройний конфлікт. Тож вирішив лишитися. Навіть розповів по телефону одну історію про те, як до них приходили місцеві жителі і питали, скільки коштує його амуніція. Дивувалися, що так дорого. А хтось взагалі сказав, що зарплата це покриє, на що Орест відповів, що не отримує грошей, бо прийшов добровольцем. Це викликало шок і запитання: «Так а навіщо ж тоді ти тут?» -  «Бо девіз мого життя – Україна або смерть! Але вам, рабам, цього не зрозуміти». Звучить ніби нереально пафосно, хоча Орест так думав і так жив.

Ще в далекому 2009 році він міркував: «Воля або смерть». Щоб слідувати цим словам, треба багато чим жертвувати і не зупинятися, не здаватись. Бувають моменти слабкості, і з цим потрібно боротися.

Багато хто у складних ситуаціях збивається з основної мети і починає думати тільки про забезпеченість і різні матеріальні цінності… А на рахунок жертв, то я просто так не жертвую».

Коли він у складі своєї групи потрапив у засідку між Георгіївкою та Лутугиним, Андрій Юркевич (теж айдарівець, Орест познайомився з ним ще під час подій на Майдані, той на Інститутській витягував поранених людей з-під обстрілів) написав:

«Ми разом готувались до цієї війни. Їздили по вишколах, спілкувалися з найрізноманітнішими спеціалістами з військової справи. Ми разом приїхали в цей батальйон, щоправда, по-різному побачили своє місце в ньому, тому працювали в різних підрозділах. Ми були абсолютно різними людьми: він – гіперактивний та багатослівний, повний якоїсь невичерпної енергії, я – дещо відсторонений і завжди на своїй хвилі, але це ніколи не заважало нам добре ставитись один до одного і не конфліктувати. Орест не любив фотографуватись і негативно ставився до публічності, на відміну від мене. Але при одній з наших останніх зустрічей під Олександрівкою запропонував разом сфотографуватися. Просто так. На пам’ять. Ще через кілька днів він мене підвозив до блок-посту в Георгіївці. Ще через два дні, коли ми формували колони для наступу на Лутугине, я бачив його здалека. Хотів крикнути, щоб привітатися, але через мить вирішив не відволікати – і без того суєта була грандіозною. Він так і залишиться в моїх спогадах – пробігаючим у складі своєї розвідувально-саперної групи по запиленій дорозі. Групи, яка загинула практично в повному складі за якихось кількадесят секунд».

Андрій загинув через сорок днів після Ореста.

Такі, як вони, – це особлива порода людей. Знають, на що йдуть, і їх вибір цілком свідомий. Вони завжди стоятимуть в авангарді совісті нації, в авангарді війська – земного чи вже небесного.

Тетяна Швидченко