Іван Франко – будівничий українського духовного відродження. З нагоди 168-ої річниці від дня народження Великого Каменяра

 

Не ридать, а добувать
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.

Іван Франко

 27 серпня 2024 року ми вшановували 168-му річницю від дня народження видатного українського письменника, поета та громадського діяча Івана Франка.

Творча діяльність Івана Яковича була дуже різноманітною. Він був не лише поетом та перекладачем, а й драматургом, критиком, фольклористом та дослідником в галузі літератури. За своє життя він написав близько 6 тисяч творів.  Іван Якович вільно володів 14 мовами. Переклав українською твори майже 200 авторів із 37 країн світу.

Франко за час свого життя активно займався політичною діяльністю. Він став одним із засновників радикальної партії в Галичині, яка відстоювала соціальні права та національну самосвідомість українців, був обраний до австрійського парламенту, де відстоював інтереси селян та робітників.

Нині ми вкотре переконуємося, наскільки актуальними залишаються його творчі й політичні ідеї, заклики. Великий Каменяр, чиє слово було мечем у боротьбі за волю України, ніби передбачав сьогоднішні виклики. У час, коли Україна знову веде боротьбу за свою незалежність, ми особливо гостро відчуваємо відлуння слів І.Франка. Його заклики до єдності, самопожертви, до здобуття правди та справедливості.

Теперішня війна українців проти російської агресії – це боротьба за те, щоб наш народ мав право на самовизначення, щоб кожен громадянин України міг жити у вільній і незалежній державі. Це те, за що боровся Іван Франко все своє життя.

Його політичні погляди викладені у книзі «Будівничий української державности: Хрестоматія політологічних статей Івана Франка», яка є у фондах Заліщицької міської центральної публічної бібліотеки.

 

 

(Франко, Іван Якович.
Будівничий української державності [Текст] : Хрестоматія політологічних статей Івана Франка / Франко, Іван Якович ; Упор. Д.Павличко. - К. : Києво-Могилянська академія, 2006. - 640 с.)

 У цьому ґрунтовному виданні зібрано найважливіші твори Івана Франка, які становлять теорію і практичну характеристику національної ідеї і висувають наймодерніші завдання перед нею. Із радянських видань творів І.Франка неможливо скласти правдивого уявлення про його державотворчу діяльність. Основою цього збірника стали твори Франка, що їх замовчували, редагували й перекручували радянські ідеологи; надруковані за нових часів ці публікації повинні бути душею і свідомістю будівництва української держави.

У фондах нашої бібліотеки є багатотомне видання творів І.Франка, а також книги про його життя і творчість.

 Як і належить, у дні народження видатних українців ми звертаємось до краєзнавчих джерел, пам’ятних місць.

У Заліщиках Івану Франку в 1956 році (68 років тому) встановлено перший пам’ятник на Тернопільщині – погруддя письменника на постаменті з написом: «Іван Якович Франко. 1856-1916 рр.» Його звели на честь 100-річчя від дня народження поета.

А ще понад 40 років жила і творила у с. Новосілка нашого району (давня назва Новосілка-Костюкова) українська поетеса, сучасниця й одна з відомих учениць І.Франка Климентина Попович, яку Каменяр зачисляв до людей «найближче стоячих до його серця».

Іван Франко не тільки друкував твори Климентини Попович, але й постійно піклувався про літературний талант письменниці.

 

Варто додати, що заслужений журналіст України, власний кореспондент газети «Урядовий кур’єр» у Тернопільській області Микола Шот презентував читачам Заліщицької бібліотеки своє видання на 715 сторінок «Життємір». Серед публікацій автора можна прочитати статтю «Печальна квітка України» про Климентину Попович-Боярську, а також про її літературне й особисте спілкування з Іваном Франком.

(Шот, Микола Миколайович.
Життємір / Микола Миколайович Шот.– Тернопіль : ТНМУ : Укрмедкнига, 2021.– 715 с.)

 До слова, у школі с.Новосілка зберігають чудову широкоформатну картину «Климентина Попович та Іван Франко» (художник Є. Кушнірюк), про що також йдеться у книжці М.Шота.

 Тож творча і наукова спадщина Франка, його громадсько-політична діяльність – це ціла епоха і сприймається як актуальне національне надбання України, що гідне великого українського народу.

Підготувала  Оксана Дяків

На світлині 2019 року: в листопаді  2019 в с.Новосілка, зокрема і в місцевій школі побувала, відвідавши землю своїх родичів, лікар-психіатр, доктор медицини, діаспорянка, активістка українського «Пласту» Христина Полянська (у центрі), правнучка талановитої української письменниці, громадської діячки, музи Івана Франка Климентини Попович-Боярської. Фото зроблене біля картини «Климентина Попович та Іван Франко».

 

Список літератури

 1.      Дяків, Оксана. Гостя з Аргентини плекає своє родовідне дерево [Текст] : [онука письменниці К. Попович побувала на Тернопільщині] / О. Дяків // Колос. — 2019. — № 47 (22 листоп.). — С.3; Сільський господар плюс Тернопільщина. — 2019. — № 48 (4 груд.). — С. 10 : фот.

 2.      Мадзій, Ірина. Відлюбила, відстраждала, віджила. [Текст] : [до 150-річчя з дня народження Климентини Попович-Боярської] / І. Мадзій // Вільне життя плюс. — 2013. — № 13 (15 лют.). — С. 5.

Педагог і краєзнавець Данило Онищук про безцінні реліквії архіву Чортківського надрайону Чортківсько-Бережанської округи ОУН 1945-1948 років

 

 Д.П.Онищук, автор публікації

Нещодавно до моїх рук потрапили ксерокопії автентичних, винятково важливих і великою мірою сенсаційних документів. Йдеться про доволі об’ємний стос машинопису з архіву Чортківського надрайону Чортківсько-Бережанської округи ОУН 1945-48 років. Кажуть, що ці безцінні реліквії знайшли в закопаному бідоні. Збереглося все, тільки на одному аркуші повністю розмазана друкарська фарба. Правда, не зовсім виразні деякі слова, та їх легко можна вияснити в контексті.

Головне в цьому архіві – це хроніка помітних подій, що відбувалися на теренах теперішніх Борщівського, Чортківського і Заліщицького районів у перші післявоєнні роки. А треба сказати, що то був буремний, драматичний час, коли героїчна УПА вела безкомпромісну, відчайдушну боротьбу проти московських зайд та їх посіпак. Коли тюрми були переповнені нашими нескореними краянами, яких піддавали нелюдським тортурам, а потім безжально вбивали. Коли десятки тисяч галичан вивозили в проклятий Сибір, прирікаючи їх на довгу, а то й довічну розлуку з рідною землею. Коли силою заганяли в колгоспне рабство, безсоромно брешучи, що це насправді рай. Коли завжди п’яні, брутальні, жорстокі гарнізонники, енкаведисти, міліціонери та інші нечестивці повсюдно грабували, ґвалтували, нав’язували свій дикунський, безмежно аморальний спосіб життя. Це все ретельно зафіксували підпільні літописці. Що стосується сучасного Заліщицького району, то вони не обминули своєю увагою, мабуть, жодного його поселення.

Було б несправедливо, якби я трохи не розповів про чоловіка, котрий щедро поділився зі мною цими ексклюзивними політико-інформаційними матеріалами.

Його звуть Степан Фридрак. Він уродженець Товстого, але вже віддавна проживає в Борщеві. Походить пан Степан з національно свідомої родини. Батько мого благодійника виконував обов’язки дяка-реґента Товстенської церкви архистратига Михаїла. Опріч того, входив до складу проводу ОУН Товстенщини і очолював місцеву "Просвіту". Він на багатолюдному мітингу зачитав з балкона одного з будинків у центрі Товстого Акт про проголошення 30 червня 1941 року у Львові самостійної Української держави. Мати була активною членкинею Союзу Українок. Вихований в беззастережному патріотичному дусі, С. Фридрак ще підлітком без вагання включився в національно-визвольну боротьбу. Ось як характеризує його в книзі "Товстенські епізоди" молодший брат Ярема, який до виходу на пенсію працював головним редактором Українського телебачення та Українського радіо і обіймав посаду першого віце-президента Національної телерадіокомпанії України.

"Брат Степан з 15-ти років входив до молодіжної групи ОУН, яка була створена в Товстенській школі. Він виконував далеко не дитячі завдання. Наприклад, доводилося, як правило, терміново, доставляти за місцем призначення так звані "естафети". Це були письмові повідомлення, розпорядження, накази різних інстанцій ОУН своїм осередкам та структурам як у Товстенському районі, так і у сусідніх – Чортківському, Заліщицькому та Борщівському… У дорозі у нього був пістолет. І я знав, що коли доведеться, він буде відстрілюватися до останнього набою. Брат розклеював листівки із закликами до боротьби, до непокори… У 1948 році брата заарештували. Повели на залізничну станцію і били в кабінеті начальника, аж поки не прийшов поїзд на Чортків, яким вони й повезли брата в тюрму цього міста. Сидів він там досить довго". Але не знайшли належних доказів націоналістичної діяльності хлопця, тому й відпустили його додому.

Після закінчення школи і здобуття диплома вчителя фізичного виховання,                 С. Фридрак дванадцять років працював за фахом, спочатку в школі села Поділля, а потім, коли переїхав до Борщева, в тамтешній восьмирічній школі. Дуже плідною була його довголітня діяльність на посаді заступника голови Борщівської міської ради. Важко повірити, що С. Фридраку зараз майже дев'яносто років. Його життєвій енергії можна тільки позаздрити. Він багато робить для того, аби ми знали й не забували нашу справжню історію і своїх власних героїв.

В архіві, про який говоримо, крім хроніки, містяться також різноманітні звіти, довідки, протоколи, тексти повстанських пісень тощо. Природно, що мене особливо зацікавив аналіз роботи навчального закладу, учнем, вчителем та директором якого я колись був. Подаю його із несуттєвими скороченнями.

 

Звіт

про середню школу в м. Товсте

 

У місті Товсте, яке є рівночасно райцентром, існує середня школа. Національний склад педагогічного колективу такий: це переважно українці, частина –  росіяни, одна єврейка. Директор школи – Папірний Нечипір Олександрович. Всі викладачі походять із СУЗ (Східної України. – Д.О.). Учителів із ЗУЗ (Західної України. – Д.О.), які скоріше тут працювали, звільнено. Матеріальний стан учительства дуже лихий. Він змушує присвячувати більше уваги матеріальному  забезпеченню, що дуже                від'ємно впливає на навчання. Сам директор школи, наприклад, залишив весною 1941 року викладати історію, тому що їздив до Теребовлі по картоплю. Інші вчителі протягом цілих тижнів шукали за квартирами і ніде не могли їх знайти. Викладач української мови в 9-му класі Сура Абрамовна, незважаючи на осінь, ходила лише в галошах і подертому одіянні, бо іншого не мала. Зарплати, яку одержують, не вистачає їм на прожиття... В перших днях скасування карточної системи в магазинах появилася достатня кількість продуктів, але в учителів не було стільки грошей, щоби забезпечитись на довгий час. Тепер магазини майже пусті. Вряди-годи появляються продукти. Щоби їх закупити, треба простояти пів, а то й цілий день у черзі. Річ ясна, що учитель, прикріплений до праці, який не має рідні чи когось з близьких, не має змоги стояти в черзі, а тим самим позбавляється можливості  закупити що-небудь в магазині. Невідрадне становище заводить учителів до хабарництва та спекуляції. Це відображається на навчанні. Учні, які мають змогу дати хабаря, занедбують науку…

Фаховий рівень учителів не відповідає вимогам. З браку вчителя українська мова в 10 класі зовсім не вивчається. Приїхала, щоправда, на початку шкільного року викладач української мови, але вона "нікак не панімала українскаво язика" і на другий чи третій день втекла зі школи. Зараз викладачем української мови є Сура Абрамовна, єврейка, яка мало що більше "понімає" по-українському. Некваліфікованість учителів та їхнє недбале ставлення до навчання, хабарництво, спекуляція, протекціонізм та досить обмежені знання обнижує їх вартість в очах учнів. На послідку був вчинок директора, який казав учням полоти його грядки і сапати кукурудзу і в колгоспі протягом трьох днів в'язати та молотити ячмінь.

Всіх учнів від 5-го до 10-го класу 92. Це переважно місцеві та з дооколишніх сіл. Невеличка частина між ними дітей прибувших із СУЗ службовців та партійців. Всіх їх 11. Мале число учнів, яких зараховують до середньої школи, пояснюється в першу чергу матеріальними умовинами сімей. Починаючи від 8-го класу, всі учні зобов'язані платити за навчання. Від оплати звільняються лише діти упривілейованих партійців.

Школа не забезпечена відповідним устаткуванням. Коло одного стола сидить багато учнів. Не пишуть, бо нема відповідних лавок. Книжки свої скидають на долівку. Зошити не можна купити навіть на базарі по спекулятивній ціні, так що доводиться писати на нотатках, зроблених з газет.

В школі існує комсомольська організація, яка начислює 24 члени. В комсомол втягають найкращих учнів, не питаючи про їхню згоду. У відповідь насильному втягуванні в комсомол появився на стіні школи в 1946-47 навчальному році написаний рукою якогось учня клич: "Учні, не пишіться до комсомолу!". Не дуже радо беруть комсомольці участь у своїх зборах, які відбуваються два рази в місяць. Одна комсомолка, яку запитали, чи піде на збори, відказала: "К чорту мені той комсомол!"

Всі нижчі класи охоплені піонерською організацією.

Культурне життя серед шкільної молоді не знаходить належного вияву. Учні відбувають деколи культпоходи в кіно, головно, коли представляють історичні фільми, як, наприклад, "Клятва". Читання книжок серед учнів мало поширене. Причина тут – брак відповідної літератури та неохота в більшості учнів до більшовицьких творів.

Взаємовідносини між учителями та учнями недружні. Очевидно, брехня, яку часто доводиться повторювати учителям про щасливе життя в СССР, про демократію, про опіку партії і уряду і інше являється причиною недовір'я та ворожого ставлення до учителів. Учні часто висміюють їх та одверто заперечують їм. Нерідко зривають уроки. Антипатію до вчителів серед учнів викликають навіть їхнє походження чи саме ім'я, як, наприклад, Сура Абрамовна. Учні дражнили її Сурою, аж врешті директор офіціально перехрестив Суру на Софію і казав учням так її називати.

Головна увага привертається на навчання російської мови та літератури. Як мало уваги присвячується навчанню української мови та літератури, свідчить факт, що в 10-му класі ці дисципліни зовсім не читаються, бо немає викладача. Загально помітна тенденція русифікації…

Постій, дня 31 грудня 1947 року.

 

Коментувати щось тут нема потреби, бо все написано гранично ясно і зрозуміло. І все ж варто відзначити ось що: так перейматися проблемами тодішньої школи, переживати за учнів та вчителів, могли тільки справжні патріоти. Здавалось би, що в тих надзвичайно небезпечних умовах, коли на кожному кроці чатувала смерть, їм було не до гуманітарних питань. Але вони добре усвідомлювали, наскільки важливими для України є належне шкільне навчання і виховання. І якщо ми вважаємо себе гідними нащадками наших славних, пасіонарних героїв, то повинні, кожен відповідно до свого суспільного становища, все робити для того, аби українські школи були такими, якими вони хотіли їх бачити.

Данило ОНИЩУК

79 років трагедії в Заліщиках... Пам’ятаймо про тих, кого вбивали за любов до України!

 5 липня 2020 року з нагоди 79-ї річниці вшанування пам'яті в'язнів, які загинули від рук НКВС у липні 1941 року, в Заліщиках відбувся поминальний захід за участю духовенства та громадськості міста. Напередодні представники районної та міської влади вшанували загиблих, поклавши до пам’ятного хреста квіти і запаливши лампадки...

У неділю, 5 липня, священники церков міста відслужили поминальну панахиду з участю чоловічої хорової капели «Гомін». 

 До учасників події звернувся отець Роман Броне­цький, парох церкви Пресвятого Серця Христового, який вів мову про загиблих, їхній справжній патріотизм, його духовні начала, щиру любов до України.

 Голова громадської організації «Самообо­рона Заліщицького району» Павло Лесюк, взявши слово, наголосив на тому, що радянська система не просто вбивала людей, а піддавала їх жахливим тортурам.

Павло Михайлович наголосив на тому, що на сході України сьогодні йде війна з тим же ворогом - Росією, наші воїни віддають життя і здоров’я, захищаючи неза­лежність України. 5 липня виповнилась шоста річниця визволення Крама­торська. «Ми віримо, що буде звільнено і Донецьк, і Луганськ, і Крим!» 

 «Історія людства не знала таких жорстоких планових убивств, які вчинили агенти НКВС, - сказав Василь Іванишин. – Масові вбивства в тюрмах Вінниці, Луцька, Дрогобича, Зо­лочева, Самбора, Дубно, Станіслава.

З Чортківської тюрми у 1941 році пішли в небуття понад 2,5 тис. людей. У Чорткові розстріляно 769 осіб, в Умані – 954, з них 79 – уродженці Заліщанщини».

 Перед учасниками події виступив заступник дирек­тора Заліщицького аграрного коледжу, історик, автор та співавтор багатьох краєзнавчих книг Михай­ло Сопилюк, зосередившись на фактах боротьби за вільну Україну й на протистоянні українських патріотів з більшовицьким режимом.

У двотомнику співавторства Михайла Сопилюка та Миколи Бачинського  «Заліщики: роки, події, люди» описується липнева трагедія 1941 року в Заліщиках.

Дослідники рідного краю Василь Олійник, Антон та Володимир Могилюки, Михайло Сопилюк і Микола Бачинський ретельно, по крихтах збирали свідчення очевидців з міста Заліщики, Городенки, сіл Дзвиняч, Добрівляни, Печорна, селища Кострижівки, шукали документальні підтвердження в архівах, детально їх аналізували для того, щоб зберегти правду про звірства НКВС. Як описують історики-краєзнавці, 5 липня 1941 року спецпідрозділом разом з вагонами ув’язнених  був підірваний залізничний міст у м. Заліщики. Антон Могилюк у своїх розвідках навів орієнтовну кількість жертв: у підірваних і спалених вагонах було близько 400 людей. Напередодні, 4 липня, 8 вагонів доїхали з попутнім військовим ешелоном до м. Заліщики.

5 липня 1941 року – ще 6 або 7 вагонів було завантажено людьми і відправлено на Заліщики з вагоном, де містилася документація тюрми. Дослідники зазначають, що 2001 року знайдено запис розповіді одного з безпосередніх виконавців, що знищив вагон із документацією на станції Тлусте, і був присутній під час вбивства ув’язнених на станції Заліщики. З його розповіді, 8 вагонів з ув’язненими прибули до міста вранці. Після обіду – ще 6 вагонів, вранці відправлених із Чорткова на Гусятин-Хмельницький, але дорога виявилася підірвана, і тому повернутих назад.

5 липня 1941 року, під вечір, вагони з в’язнями на станції Заліщики облили гасом і спиртом, підпалили, виштовхнули на міст та підірвали його. 

 Того ж дня зі сторони селища Кострижівка, що на буковинському березі, з підірваного моста було скинуто 1 або 2 вагони з в’язнями Коломийської тюрми. Тих, хто спливав, добивали у воді і на березі аж до села Синьків. У ті дні на Дністрі була велика повінь. Тим не менше, кільком дівчатам вдалося врятуватися з води у с. Добрівляни. Викинуті на берег тіла ховали в селах вниз по Дністру до с. Окопи.

Михайло Сопилюк в своєму історичному дослідженні засвідчує: «Через більше, ніж 50 років, 7 липня 1992 року, на березі Дністра, неподалік залізничного мосту в Заліщиках, деканом УГКЦ, отцем Василем Погорецьким із Заліщиків разом зі священниками сіл Добрівляни, Торське та Ворвулинці було освячено пам’ятний хрест». 

 На завершення пам’ятної події в Заліщиках зі словами вдячності до учасників дійства звернувся голова РО "Спі­лка учасників АТО "Дні­стровський вал" Степан Навольський. Усі присутні виконали Державний Гімн України.

Пам’ятаємо минуле, щоб трагедії не повторилися у сьогоденні та майбутньому, адже вбивали українців за те, що вони любили рідну землю, шанували мову та звичаї, боролися проти окупаційної більшовицької влади.

Від трагічних подій в Заліщиках минає 79 років, але й сьогодні нашим громадським та державним обов’язком є пом’янути душі загиблих, згадати патріотів добрим словом і постійно нагадувати про небезпеку, яка приходить на наші землі з боку Росії.

Оксана Дяків

Світлини Василя Іванишина та Оксани Дяків