Василь Лопух "Квітка баронеси Стелли фон Турнау"

За кам’яним муром, що височить над берегом Дністра, – розкішний парк і палац. Це – маєток баронеси Стелли фон Турнау, яку зазвичай називають пані Майорова. На моїй пам’яті палац та супутні будівлі належали курортному управлінню, а територія парку слугувала заліщанам місцем відпочинку. За совітів тут збудували літній кінотеатр і танцювальний майданчик. Заліщани, туристи та курортники любили прогулюватися алеями парку і любуватися реліктовими деревами, а про баронесу мало хто й згадував. Сюди не водили на екскурсії, не розказували історій про життя пані Майорової, ніде про це не писали.

Проте у моєму випадку все склалося зовсім по іншому. У нашій школі вчителем історії працював заслужений вчитель України (тоді це була УРСР) Онисій Степанович Тур. Він був керівником класу, в якому я навчався. Ми називали його просто ‑ Онисій. Це не було образливим для нього. Навпаки, це означало, що він – свій, простий і доступний у спілкуванні. Для нас, учнів його класу, називати вчителя по імені, було особливим привілеєм. З ним можна було говорити абсолютно про все.

На уроках історії ми вивчали суто програмні теми, але під час походів чи в туристичних поїздках він давав собі волю і розповідав нам різні історії. Онисій був не просто вчителем історії, він був краєзнавцем, дослідником і знав багато цікавих історій, про які в ті роки годі було б десь прочитати. Особливо любив розповідати про пригоди пані Майорової, які він знав від заліщан, що колись працювали в неї, і, зокрема, від Василя Никорука, батька вчительки хімії Надії Василівни Федорцівої (Никорук). Пан Никорук працював у пані Майорової комірником.

На фото: картина Оксани Дяків  
"Палац баронів Бруницьких у Заліщиках", 2015 рік 

Найцікавішими були розповіді про військові звитяги баронеси Турнау, за які австрійський цісар нагородив її орденом. В европейських газетах називали баронесу «Заліщицька Жанна д’Арк». Про квітку неймовірної краси, яку виростив садівник, що працював у пані Майорової, або про те, як баронеса попросила Василя Никорука нарвати черешень, але щоби він не їв черешень, коли буде рвати, стояла поруч і казала: «Базю, свищи». Як тільки пан Василь переставав свистіти, вона знову казала: «Свищи». Онисій Тур неоднораз переповідав нам ці та инші чудернацькі пригоди про баронесу. Можливо, він робив це навмисне, щоби ми запам’ятали, і з вуст в уста передавали історію про минувшину нашого міста.

Розповіді про баронесу стали леґендами, які неоднораз переповідав своїм друзям чи знайомим, або й туристам, які раніше часто відвідували Заліщики.

Минули роки. Одного дня 2013 року я потрапив у гості до професорки археології Ренати Голод, яка мешкає у Філядельфії. Під час цієї гостини, знайомилячись з пані Зенею Черник, вона запитала:

–          Ви  звідки?

–          Мешкаю у Нью-Йорку, а народився і виростав у Заліщиках.

–          О, мій тато працював у Заліщиках, але то було ще за Польщі.

–          Що він там робив?

–          Він був садівником, - відповіла пані Зеня.

–          О, дуже цікаво. А ви бували в Заліщиках?

–          Ні, ніколи.

–          Якщо ви бажаєте, я можу показати фотографії міста, в якому жив і працював ваш тато.

Увімкнувши свій iPad (планшет), відкрив електронний фотоальбом і почав показувати фотографії. Нас обступили кілька людей, яких зацікавила розмова і фотографії. Гортаючи електронні фотографії, розказував: «Це - ратуша, яку знищили, а це - пансіонати, а це - пляжі, а ось на цій фотографії видно місце, де тепер стоїть моя батьківська хата, а ось там - парк і маєток пані Майорової, а це - її палац». Затримавши на екрані фотографію із зображенням палацу баронеси Стелли фон Турнау, кажу: «Знаю багато цікавих леґенд про неї, а оскільки ваш тато був садівником, то розкажу історію про квітку, яку розповідав нам вчитель історії».

*  *  *    *  *  *

Колись у баронеси Турнау, працював гарний молодий садівник. Баронеса любила квіти. У її парку квітники завжди буяли гарним різноцвіттям. Садівник був освіченою людиною і займався селекцією. Одного року його праця увінчалася успіхом. У саду зацвіла квітка неймовірної краси. Слава про чудо-квітку рознеслася містом, а можливо, і далі. Було багато охочих побачити квітку, але баронеса мала норовистий характер і багатьом відмовляла, а на територію парку можна було потрапити тільки за згоди пані Турнау.

Один місцевий фельдшер чи лікар, а може, аптекар (зрештою, тепер це не так важливо, хто був той охочий побачити квітку) написав баронесі Стеллі фон Турнау листа з проханням дозволити йому зайти на територію парку і подивитися на квітку. Не дочекавшись відповіді, фельдшер написав другого, уклінного листа, але цього разу йому відмовили. Проте фельдшер був настирливим і написав третього, дуже улесливого листа з тим самим проханням: дозволити подивитися на квітку. Цього разу баронеса Турнау мала добрий настрій і дозволила йому зайти на територію парку, щоби подивитися на квітку.

Фельдшер був щасливий. У призначений час прийшов до воріт маєтку пані. Слуги впустили його на територію парку і провели до квітника, де серед численних квітів на видному місці буяв цвіт квітки неймовірної краси. Затамувавши подих, фельдшер дивився на квітку. Він пожирав очима чудернацькі форми оксамитових пелюсток зі смугастими кольоровими відтінками, які грайливо переливалися у сонячному промінні. Тепер йому захотілося відчути запах квітки, і він схилився, але не встиг вдихнути аромату квітки, бо слуги, що стояли поруч, схопили його під пахи і з тріском випровадили за ворота парку.

Уже будучи на вулиці, отямившись, фельдшер побачив баронесу, що стояла за металевою огорожею неподалік фонтану, голосно запитав її:

– Пані, чому мене вигнали?

Баронеса гордовито, з характерним для ней твердим голосом, сказала:

– Ви просили тільки подивитися на квітку, а не нюхати її.

*  *  *    *  *  *

Я закінчив розповідь. Пані Зеня, дивлячись на мене здивованим очима із високо піднятими бровами, врешті, промовила: «Пане Василю, але цю квітку виростив мій тато».

Усі, що стояли поруч, завмерли. Їхні погляди були прикуті до нас обох. Мій товариш, що сидів навпроти і неоднораз чув цю історію, просто отетерів. Хвилина здивування минула, і гості заплескали в долоні. Почулися вигуки: «Неймовірно! Як цікаво!»

Було важко повірити в те, що я почув. Легенда чи реальна подія, яка, ймовірно, відбулася в Заліщиках у 1930-х роках, яку я почув від учителя наприкінці 60-х, має реальне продовження в США 2013 року. Це - неймовірно.

Пані Зеня усміхнулася і сказала: «А знаєте, я маю фотографію тої квітки». Від почутого мені перехопило подих. Одразу майнула думка: напишу про це в газету. Я запитав, чи можу отримати копію фотографії квітки?

– О, так. Звичайно. Напишіть мені. Я вам надішлю, - відповіла пані Черник і подала свою електронну адресу.

Кілька днів пізніше написав листа до пані Зені і з нетерпіння чекав на відповідь. Минали тижні, місяці, але відповіді я не отримав. Надіслав ще кілька електронних листів, які також залишилися без відповіді. Згодом зрозумів, що фотографії мабуть ніколи не побачу, а писати про історію з «квіткою» без її фотографії якось не хотілося.

Минав час. Якось у Вашинґтоні я знову зустрівся з пані Черник. Скориставшись нагодою, пригадав їй про фотографію квітки. Пані Зеня вибачалася, що не відповіла на мої листи і запевнила, що надішле. Одного дня я надіслав пані Зені адресу веб-сайту з архівними фотографіями міста Заліщики і написав листа, в якому переконував, що фотографія квітки і її батька будуть окрасою веб-сторінки. За кілька днів пані Зеня повідомила, що в їхньому будинку була пожежа, внаслідок якої багато речей втрачено, а я втратив надію отримати фотографію квітки. Проте вона написала прізвище тата. Мені вдалося знайти запис про садівника Богдана Філінського¹, батька пані Зені. Він був членом підпільної ОУН. Хтось написав донос польській поліції на Б. Філінського про його приналежність до ОУН. Його арештували. Ув’язнення перебував у концтаборі Березі-Картузькій в 1934-1935 роках.

На жаль, незважаючи на усі мої старання, я не отримав ні фотографії квітки, ні фотографії садівника Богдана Філінського, ім’я якого тепер відоме вам, а історія про квітку, яку вважав чиєюсь вигадкою, як з’ясувалося, є правдивою. Ось тільки невідомо, хто був той фельдшер і чи був він взагалі. Зрештою, тепер це вже не має жодного значення, бо відтепер моя розповідь про квітку буде відома багатьом. З часом вона обросте новими домислами і стане леґендою «Старого парку» маєтку баронеси Стелли фон Турнау, яку все одно будуть називати пані Майорова.

Василь ЛОПУХ, член НТШ

Нью-Йорк, 2013-2020

_____________________

^1.                             "За тебе, Україно... З архіву в'язнів концтабору Береза-Картузька (1934-1935) часів ІІ Річі Посполитої Польської" / [Ільїн Олександр, Шандрук Сергій, Мазур Петро, Арсен Гудима]. –  Тернопіль : Терно-граф. 2010. –  254 с.

Заліщицька районна газета "Колос"

День журналіста України-2020: професій­не свято творчого колективу ТОВ "Редакція газети "Ко­лос"

ТЕПЛІ ВІТАННЯ З НАГОДИ ПРОФЕСІЙНОГО СВЯТА

День журна­ліста від­зна­чаємо згідно з Указом Президен­та від 25 травня 1994 року. 6 червня 1992 року Спілка журналі­стів України була прийнята до Міжна­родної федерації жу­рналістів, яка є най­більшою в світі орга­нізацією професійних працівників ЗМІ.

З нагоди професій­ного свята журналістів творчий колектив ТОВ "Редакція газети "Ко­лос" привітали голова Заліщицької районної ради Іван Дрозд, голова Заліщицької районної державної адміністрації Володимир Шипітко, його заступник Михайло Демчук, міський голова Алла Квач та її заступник Василь Гандзюк, вручивши працівникам редакції га­зети “Колос” квіти, сувені­ри та побажавши творчих успіхів, вдячних читачів, реалізації задумів і планів.

Редакція газети «Ко­лос» продовжує тісну спів­працю з гілками районної влади та міською радою відповідно до чинного За­кону Укра­їни “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого са­моврядування в Україні засобами масової інфор­мації”, що сприяє кращому ін­формуванню жителів Над­дністрянщини про ва­жливі події політичного, соціально-економічного та культурного життя краю.

За високі творчі досяг­нення і самовіддану пра­цю, принципове відсто­ювання демократичних за­воювань і свободи слова на Заліщанщині, активну творчу енергію у висвітле­нні різноманітних сфер діяльності краян та з нагоди професійного свята - Дня журналіста України колектив районного часо­пису нагородили грамотою районної державної адмі­ністрації та районної ради.

До привітань при­єд­налися керівники установ, підприємств, організацій, наші читачі, яким небайду­же друковане слово.

Сучасність карколомно змінюється, як і способи ко­мунікації, але для нас, творців «Колоса», оскіль­ки ми працюємо з громад­ською думкою, незмінним залишається розуміння важливості бути об’єктив­ними й неупередженими у своїй роботі. Кожен читач і кожен передплатник для нас важливі!

Оксана ДЯКІВ, редактор газети “Колос”

Заліщицька районна газета "Колос"

"Два крила – молитва та праця" (Розповідь про Романа Сасанчина його старшої сестри Надії Сасанчин)

*Таланти твої, Наддністров’я!

                                    

два крила – молитва та праця

«Росте черешня в мами на городі, стара-стара, а кожен рік цвіте», - з такими музичними рядками 26 квітня 2020 року підкорив серця багатьох людей переможець ювілейного шоу «Голос країни» Роман Сасанчин, уродженець с.Садки, що на Тернопільщині, а для мене - рідний брат... Скільки на серці приємних спогадів нашого з ним дитинства, скільки вдячності вам, дорогі краяни, за те, що повірили та підтримали нашого Ромчика! 

                                    

Любив слухати

музичні шкатулки

Роман Сасанчин - це ім'я звучить на вустах багатьох гордо, а у нас, його рідних, з присмаком леліючої любові до рідної кровинки. Як довелось іти до вибореної мрії? Спробую поділитись... 

Народився Ромчик 1 квітня 2002 року, на вісім із половиною років молодший за мене. Тоді квітувала весна і  разом із нею - ощасливлена наша родина, бо у сім'ї Василя  та Євдокії, наших батьків, з’явився на світ синочок.  

Ще зі сповитку Ромчик любив співати: голосно агукав, вслухався у мелодії популярних на той час музичних шкатулок. З раннього дитинства (4-5років) наспівував українські народні та естрадні пісні, якими захоплювався з телеекранів, особливо йому сподобалась пісня «Яворина» Назарія Яремчука. А про те, що доля зведе його зі сценою, навіть і мріяти було годі! 

Нам часто пригадуються дитячі миті, коли Ромчик навшпиньках міг годинами стояти перед дзеркалом, самостійно зав’язувати татову краватку. У дитячому садочку він відзначився тим, що з характерною для  дорослих манерою  виконував пісні на свята, а найбільше  - «Яворину» Назарія Яремчука. Це не могло не дивувати не тільки вихователів, а й всіх, хто слухав Ромчика.

На Святі першого дзвоника, у першому класі, Ромчик мав сольний виступ. З восьми років почав навчання у Товстенській музичній школі (у класі гри на акордеоні, викладач Олег Павлович Николяк). Мабуть, відтоді Садківська і Товстенська шкільні родини назавжди прийняли у своє коло замріяного хлопчика з піснею на вустах та власним музичним супроводом. Дивовижним було все: його дитяча усмішка, його рухи на сцені, важкий і вдвічі більший акордеон, який він з легкістю опанував.  

Як Роман отримав шанс виступити на районному рівні? Так, на районному. Адже, щоб іти на велику сцену, завжди потрібна та публіка, яка полюбить  тебе, дасть поштовх, щоб мрія зародилась. Талант дев’ятилітнього Ромчика помітила методист Іванна Дмитрівна Пішко на шкільному вчительському семінарі, а звідти - Роман бере студії вокалу в педагога Олександри Адамівни Іліщук в Заліщицькому районному будинку дитячої та юнацької творчості.  Саме вчительська майстерність та  Ромчикова любов до музики допомогли йому в 2012 році взяти участь у районному музичному фестивалі на берегах Дністра, де хлопець закохав у себе не тільки жителів с. Добровляни, а й району.  

Враження від концерту настільки сколихнули наші серця, що ми відчули прагнення Ромчика  і вирішили допомогти втілити його мрію - побувати на великій сцені... Восени 2012 року подали заявку на  участь у першому випуску «Голос. Діти». Ромчик не пройшов, але його спів та артистичний образ змусив цілу країну повірити у нього та його особливу любов до пісні.  

                                                    

Перша перемога

Як  кожний шлях, який починається з молитви та віри, і прослави Бога, не може бути не поміченим і марним, так творча стежинка мого брата, за Господнім промислом, розпочалась у дуже дивний спосіб. 

На святковій Літургії  церкви Воскресіння Господнього УГКЦ у рідному с. Садки десятилітній Ромчик разом із парафіянами та настоятелем храму,  о.Іваном Полевим зустрічали гостей: Владику Дмитра Григорака (єпарха Бучацького) та сестер Згромадження Пресвятої Родини з  м. Чорткова. Тоді Ромчикові випала особлива місія - співати духовну пісню для гостей, а ще тримати жезл Владики під час Богослужіння. 

Та на таке маленьке служіння Господь мав свій план. Сестра Марія Кузь і досі згадує, що якби не та мить, коли треба було тримати жезл єпископа на Літургії комусь із дітей,  не дізналась би про Ромчика, бо саме його вона попросила послужити таким чином. «Я покликала  хлопчину і попросила: «Можеш потримати жезл Владики?» На що Ромчик відповів: «Я ще й співати маю!» Та сестра у відповідь запевнила: «Спочатку тримай жезл, співати будеш потім». Тоді інші діти сказали: «А хіба ви не знаєте, хто це? Це ж - Роман Сасанчин! Його по телевізору показують!». Ромчик чемно взяв єпископський жезл і тримав під час Літургії. Такий дитячий послух у той день слугував тому, що сестри-монахині зацікавилися Ромчиком, звичайним хлопчиною, і запросили взяти участь у Міжнародному конкурсі сучасної релігійної пісні «Пісня серця», який стартував у Бучацькій єпархії.

Роман тоді отримав перше місце на єпархіальному рівні, а відтак привіз перемогу першого місця з патріаршого рівня. 31 червня  2013 року Роман представляв всю округу  у Львівській філармонії, де відбувся гала-концерт, Ромчик, отримавши перше місце  у молодшій віковій категорії, виконував авторську пісню «Крила життя», слова до якої написав сам, а музику отець-парох Іван Полевий:

Чому я людина? Чому я не птах?

Чому я так хочу без крилець літать? 

Чому я не бачу калину згори? 

Чому не колишуть у небі вітри?

Мабуть, ця перша перемога на духовному конкурсі, віра і любов до Бога, допомогли Ромчикові здобути згодом вже іншу – світську перемогу. 

Кажуть, що людина  має два крила - молитва і праця, які підносять її до неба. Саме молитва рідних, багатьох добрих людей і Романові зусилля змогли все ж таки зростити крила, про які вперше дитиною заспівав у своїй авторській пісні. Пізніше на змаганні «Голос. Діти» Роман знову співатиме про крила і знову здобуде перемогу. Як вдало тоді тренер Тіна Кароль підібрала  йому пісню! 

Опісля Роман здружився з монахинями, знайшов серед їхніх вихованців нових друзів, неодноразово побувавши у літніх дитячих християнських таборах, які організовували сестри Пресвятої Родини. Ці зустрічі, духовні науки, молитви зростили у його душі неабиякий духовний пагін для життя. 

                                              

 мрія співати

для усієї України

здійснилась!

Саме тоді Роману надійшла пропозиція навчатись у Львівській музичній школі-інтернаті ім. Соломії Крушельницької, і вже в 2013 році  хлопець відділився від родинного гніздечка, щоб здобувати музичну освіту. Його викладачкою вокалу була Анна Вікторівна Носова. Батькам і мені – як старшій сестрі –  важко було тривалий час не бачити брата,  хоча ми розуміли, що ті знання прокладають  йому дорогу в життя. І вже у віці 13 років Роман взяв  участь у «Голос. Діти-2». Це переможне випробування стало маніфестом віри і розвитку здібностей.

У 2015 р. я завершувала навчання у Чернівецькому університеті ім. Юрія Федьковича, а Ромчик  отримав омріяну перемогу. Наше серце раділо за нього, а оплески, як зорепад, посипались на нього. Братові довелось поєднувати навчання, закордонні фестивалі та конкурси, в яких отримував нагороди, з концертними виступами по всій Україні. Так він побував, мабуть, чи не в усіх регіонах, співав для вояків, проводив благодійні концерти, та співав для усіх, хто бажав слухати його виконання. Знаковою для нього стала подія запису першого кліпу «Мамина зірка» «Студією 1+1» та сценічна зустріч з багатьма відомими артистами: Тіною Кароль, Олегом Скрипкою, Іваном Гандзерою, Віктором Павліком та ін. Найбільше згадую концерти, приурочені Дню міста, на яких і мені вдавалось закулісно насолоджуватись голосом Романа. Це було справді магнетичне лунання його душі. Перебування на одній сцені з багатьма відомими людьми, мабуть, виробили в Романа артистичність... 

закоханий у пісню

Після закінчення навчання у Львівській музичній школі, у 2018 році Роман вступає у Теребовлянський коледж культури  і мистецтв на вокальний відділ, а в 2019 році бере участь у десятому ювілейному шоу...  Уже юнаком Роман виходить на омріяну сцену. На сліпих прослуховуваннях він перебував з мамою, а на музичних боях та нокаутах його підтримував викладач з вокалу Петро Васильович Кутний. Мабуть, за цей період, Роман подорослішав не тільки для глядачів, а й особисто для мене, для батьків.

Після перемоги, яку подарувала йому Україна і зарубіжжя, у Романа наче заново виросли і зміцніли крила. Багато недоспаних ночей… Зараз Роман акомпанує нові мелодії, які, надіється, згодом зможе почути публіка. Це тішить, адже для чогось доброго самої любові замало, потрібен ентузіазм, невтомна праця та нові щаблі мрій.  

Романа часто порівнюють із Назарієм Яремчуком, світлої пам’яті народним артистом України, з його такою щиросердною і захопленою манерою виконання, з його любов’ю та пошаною до всього українського. У дечому і наша сім’я бачить цю схожість, мабуть, тому, що ми з Ромчиком виростали на піснях музичної плеяди українського відродження - Володимира Івасюка, Оксани Білозір, Василя Зінкевича, Раїси Кириченко, дуету «Писанка» та ін. Наша люба матуся у  побуті теж іноді любить наспівувати пісні. Оскільки мама родом з Карпатського краю, то й виходять вони з гуцульським колоритом, такі жваві і наповнені свободою.  Найбільша наша мрія – щоб творчість Ромчика теж творила нову одухотворену весну для української пісні на здобутках минулого та з новизною сучасності. 

Ми дякуємо усім вчителям, добрим людям, що зустрілись на шляху Романа, усім вам, дорогі краяни за те, що підтримали його в цьому шоу і подарували знову відчуття перемоги, а головне почуття вдячності та любові до усіх глядачів. Хай береже вас Бог! 

                                                                                        Надія Сасанчин

Світлини - з сімейного архіву.
Заліщицька районна газета "Колос"

Мирослав РОЗЛУЦЬКИЙ: «Головне – щоби всі зберегли здоров’я, а «Добробут» ефективно працював»

Весна – гаряча пора для землеробів, не виняток і цей непростий рік. Незважаючи на теплу й безсніжну зиму в ТОВ «Добробут» (с.Дунів Заліщицького району) добре перезимували 250 гектарів озимої пшениці та 300 гекстарів ріпаку, вже посіяно ярий ячмінь. У ТОВ «Добробут» на сьогодні результативно працюють 22 робітників.

Керівник підприємства – Мирослав Васильович Розлуцький, заслужений працівник сільського господарства, – знаний аграрій у Заліщицькому районі та за його межами. ТОВ «Добробут» орендує 686 га земельних угідь на території Дунівської та частково Кулаківської сільських рад. Товариство для отримання високих врожаїв постійно застосовує сучасні технології. Для зміцнення матеріально-технічної бази сільгосппідприємства, в якому машинно-тракторний парк вже оновлений на сто відсотків, Мирослав Васильович нещодавно придбав самохідний оприскувач. 

 У найоперативніших планах М.В.Розлуцького – з 24 квітня засіяти лани соєю та 10 гектарів – насінням буряка. У такий складний період, пов’язаний із пандемією коронавірусу, господар не звільняв працівників і вчасно виплачує їм заробітну плату.

Будучи соціально відповідальним господарем, Мирослав Васильович Розлуцький безкоштовно роздав одноразові маски жителям сіл Дунів, Щитівці та Вигода. 

 Штаб з ліквідації наслідків епідемії Заліщицького району проводить благодійну акцію «Допоможеш лікарні – врятуєш себе, збережеш Україну!», до якої активно приєднався й очільник ТОВ «Добробут» М.В.Розлуцький. Він придбав 400 респіраторів на суму 52 000 грн.¸ виділив 40 000 грн. для підтримки медичних працівників Заліщицького району.

Перед святом Воскресіння Христового ТОВ «Добробут» виділив для Дунівської сільради (голова - Василь Іванович Гнатишин) та Кулаківської (очільник - Віктор Миколайович Яковчук) 3000 грн. для закупівлі великодніх наборів малозабезпеченим мешканцям сіл.

Як стверджує керівник «Добробуту» М.Розлуцький, підприємство працює, враховуючи всі вимоги щодо дотримання заходів санітарії під час карантину. Пандемія COVID-19 змусила аграрія по-особливому організовувати роботу на очолюваному ним сільгосппідприємстві. Так, інженер «Добробуту» Мирон Петрович Макух щовечора організовує проведення дезінфекції виробничих приміщень і техніки, щоб працівники могли належно і безпечно виконувати свої завдання. Усі робітники забезпечені масками і санітайзерами.

Мирослав Васильович Розлуцький переконаний: «Головне – щоби всі зберегли здоров’я, «Добробут» ефективно працював, а робітники вчасно отримували зарплату».

Оксана ДЯКІВ
Заліщицька районна газета "Колос"