Стефанія Шабатура та її батьки Ганна і Михайло Шабатури: сім’я як джерело талантів

(До 85-річчя від дня народження української мисткині-килимарки, багаторічної політичної арештантки радянських часів, членкині УГГ  Стефанії Шабатури)

І

Людей захоплюють легенди. Бо легенда (як і міф, міт) переносить нас у глибину непам’ятних віків, розповідає про неймовірні ситуації, вчинки, долі – і важко встановити, чи це правда, чи вигадка. Але є живі легенди і так само незвичайні, бо постають на основі реальних подій, реальних людей, які дивують, вражають, захоплюють. 

Така особистіть-легенда – наша землячка Стефанія Михайлівна Шабатура, яка  народилася 5 листопада 1938 року в селі Іванє-Золоте у сім’ї Ганни та Михайла Шабатур – людей працелюбних і талановитих. 

Тож Стефанія Шабатура була надзвичайно обдарована мистецьким хистом, вона закінчила Львівське художнє училище у 1961 р. та Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва у 1967 р. Працювала художницею в текстильній промисловості. Проєктувала і ткала гобелени, й брала участь у численних виставках, зокрема в республіканській виставці-ярмарку 1971 в Києві. Про її творчість написано в 6 томі «Історії мистецтва України».

Стефанія стала членкинею Спілки художників України. Брала активну участь у діяльності Клубу творчої молоді (КТМ) «Пролісок» у Львові: концерти, літературні вечори, організація вертепів, святкування Івана Купала тощо.

З другої половини 1960-х років почалися заборони, і це змусило проводити святкування підпільно, тому від студентів ініціатива перейшла до трохи старших представників творчої молоді. У Львові такими центрами тяжіння стало середовище дружини В'ячеслава Чорновола, Олени Антонів і керівника хору «Черемош» Богдана Антківа.

Створений Стефанією Шабатурою монументальний килим «Кассандра»  (за твором Лесі Українки) відіграв важливу роль у її житті, бо виразно промовляв: «Прокинься, Україно!..» [5]. 

КДБ звернуло на неї увагу, коли – разом з Калинцями, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко, Надією Світличною – пішла на відкритий суд над В.Чорноволом (15 листопада 1967 року). Тоді була занесена в «списки». 

Вже 12 січня 1972 року була заарештована (тоді ж, коли й Чорновіл – вдруге), і її потужна творча енергія довге десятиліття могла виявлятися лише у рисунках і вишиваних мініатюрах на клаптиках тканини, знайдених в табірній зоні суворого режиму в Курганській області та Мордовської АССР.

Стефанія гостро відчувала неправду й ціле життя боролася з нею, причому з відкритим заборолом.

Ось фрагмент розмови С.Шабатури зі слідчим:

«Оце, власне, йому я казала, що настануть інші часи. Він казав: “Посперечаємося, що такого не буде”.

Я там не раз говорила, що в моїй справі криміналу немає, бо я нікому шкоду не зробила, ні одній людині, ні державі. А Ви чините гріх щодо мене і злочин – і до моєї мами, і до мене, і до держави, бо людина, яка щось уміє, щось робить, хто б то не був, то вона приносить користь державі. А от у ваших діях є кримінал.

Я кажу: “Настане час, коли все стане на місце і правда переможе”[3].

Стефанія постійно брала участь у протестних акціях політв’язнів і стала членом Української Гельсінської Групи [2]. Віддала боротьбі кращі роки й офірувала велику частину свого мистецького таланту, адже КДБ знищило 70 її екслібрисів і понад 150 рисунків.

Стефанія Шабатура своєю творчістю вихо­дила за рамки традиційного соціалістичного реалізму і розвивала мистецькі образи, які близькі українській ідентичності та водночас спів­звучні світовим культурним традиціям другої половини XX століття. Її мужність, прин­циповість, непохитна позиція щодо національного духовно­го розвитку і протистояння тоталітарному режиму пе­ріоду застою допомогла вижити у складні часи ув’яз­нення.

Після повернення у Львів Стефанію Шабатуру довго не прописували й перешкоджали з роботою, щоби підвести під чергове ув’язнення за порушення паспортного режиму.

Та мисткиня знайшла творчі сили, продовжила роботу над художніми зразками в текстильному комбінаті, часом допомагала Ірині Винницькій, Лесі Крип'якевич, Наталі Паук, Лесі Приведі в Художньому фонді з великими килимовими роботами, а пречудові батикові обруси, серветки її роботи й за її проєктами сьогодні прикрашають святкові інтер’єри львівських родин.

У кінці 1980-х рр. Стефанія Шабатура була активісткою Львівських організацій "Меморіалу" та Народного Руху України, брала участь у боротьбі за відродження репресованої УГКЦ.

Протягом 1990-1995 рр. була депутатом І демократичного скликання Львівської міської ради. Саме рада цього скликання 3 квітня 1990 року ухвалила рішення здійняти синьо-жовтий прапор на будівлі міської Ратуші. Прапор урочисто підняли депутати Стефанія Шабатура, Зеновій Саляк та Євген Шморгун. 

 З 1991 року Стефанія Шабатура стала головою Марійського товариства «Милосердя».

Померла 17 грудня 2014 року в 76-річному віці у Львові. Була похована 19 грудня на Личаківському цвинтарі [7].

Громадсько-політична діяльність Стефанії Шабатури у роки Незалежності України оцінена високими державними нагородами.

За громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії, за вагомий особистий внесок у розвиток конституційних засад української державності, за активну участь у діяльності Української Гельсінської Групи Стефанії Михайлівні [2] було вручено Орден "За мужність" I ст. (8 листопада 2006), Орден княгині Ольги II ст. (23 червня 2009), Орден княгині Ольги III ст. (4 березня 1999).

Для кожного з нас важливо пам’ятати про наших видатних земляків, зокрема про талановиту майстриню-килимарку, громадську і політичну  діячку Стефанію Шабатуру, і залучати до вивчення її життя і творчості дітей та молодь.

ІІ

Ганна Михайлівна Шабатура – народна мисткиня, українська художниця, мати Стефанії Шабатури, яка знана в Україні та за її межами як художниця непересічного обдарування та яскравого таланту. Талант Стефанії виріс на благодатному ґрунті і став діамантом української культури у працьовитій і творчій сім’ї Шабатур.

Мати Ганна Михайлівна народилася 22 листопада 1914 р. в родині Семаників у селі Іване-Золоте тоді Заліщицького повіту Австро-Угорщини. У її родині були будівничі церков та сільські скульптори. Ганна любила працювати на землі, а ще впродовж всього життя відтворювала давні зразки вишивок, займалась писанкарством, бісероплетінням та декоративним розписом, знала чимало народних пісень. Однак малювати почала лише після того, як їй минуло 50 років. До цього її заохотила донька, котра в той час працювала художницею в текстильній промисловості.

Треба сказати, що рідне село для Ганни стало криницею  родоводу, частиною рідної Вітчизни, покровителькою батьківського роду, відрадою, надією і  сподіванням. Тут жило її дитинство, це - частина її серця.

«Село наше Іванє-Золоте дуже гарне. Посередині тече вода, Дністер. А звідти потік. А далі гора і наша хата», – говорила Ганна Шабатура.

Життєвий та творчий шлях художниці був складним. Дитинство пройшло у багатодітній сім'ї добрих господарів.

«Нас дітей було четверо: я, сестра Марія, сестра Настя і брат Дмитро. Мама більше була в хаті, а тато завжди в полі. Ну, а як підходила пора сіяти чи збирати, тоді в полі були всі. Батьки між собою були дуже добрі, але мали тяжку долю», - розповідала Ганна Михайлівна.

Та, незважаючи на непросте життя, вони старалися зробити все для того,щоб їхні діти не були нічим обділені, зуміли виростити їх лагідними та добрими, тому то тепло і затишок рідної оселі Ганна пам'ятала і відчувала завжди. Пізніше на своїх полотнах художниця неодноразово зображуватиме родину, яка стала для неї святинею людського духу, благородних людських почуттів, хранителькою національних звичаїв і традицій, пам'яті предків, адже вона  розуміла,що людина у цьому світі є смертною, але рід, родина - безсмертні.

Чоловік Ганни, батько Стефанії – Михайло – спадкоємець козацького роду. 

Сама Стефанія казала, що «шабатура – то є старовинна назва шкіри для пергаменту, а пізніша назва означає «козацька шкіряна торба». Можливо, що мій рід Шабатур походить десь зі сходу України» [3].

Тож чоловік Ганни – Михайло Гнатович Шабатура – був майстром на всі руки, будівничим (сам спорудив для родини хату), віртуозом з виготовлення дитячих іграшок. Служив у польському війську, відтак його мобілізували на фронт – і під Харковом 1943-го він загинув.

Мати Ганна - мудра й шляхетна жінка, на жаль, зосталась вдовою  з маленькою Стефою  і пережила всі страхіття повоєнного часу: голод, холод, реквізиції, рабську працю в колгоспі, обшуки, погрози… А проте – на зло ворогам – не падала духом. Адже була справжньою християнкою. Якраз  глибока віра допомогла перебути всі знегоди не лише Ганні, а й Стефі.

Треба сказати, що батьки Стефи до війни були активними членами  товариства «Просвіта», пізніше Ганна Шабатура підтримувала повстанський національно-визвольний рух…

          На фото: Стефанія Шабатура - у центрі в першому ряду, Ганна Шабатура, її мати, у центрі в другому ряду.

 Як відомо, 1972 року КДБ заарештував доньку Стефанію Шабатуру за підозрою в «антирадянській діяльності».

У зв'язку з арештом доньки її матір Ганну Шабатуру неодноразово викликали в КДБ, проводили обшуки в її помешканні, з якого ж і намагалися її виселити.

Ось як згадувала Ганна Шабатура ті складні часи:

«Не дай, Боже, нікому проводжати свою дитину в тюрму. Та якби моя донька зробила щось погане – крадіжку чи ще щось, – я би того не пережила. А так я знала, що моя дитина – невинна, хоч кагебісти й казали мені, що її злочин гірший (!) за вбивство.

Безпосередньо перед судом мене викликав слідчий до кабінету і мовив: «Скажіть доньці, нехай кається!» – а я йому відповіла: «Це ви їй кажіть, бо я знаю, що моя дитина невинна. Нащо її мучити?» Те, на що мене намовляв слідчий, я б ніколи не зробила».

У час, коли донька Стефанія перебувала в ув'язненні та на засланні, Ганна Шабатура відвідувала її, зокрема ми бачимо  на фото зустріч рідних людей у Макушино Курганської області в 1978 році [3].

А також Ганна Михайлівна підтримувала дітей політв'язнів і багато малювала. Творила серіями. Зображувала великодні гаївки, новорічні святкування, церкви, пейзажі, селян у їхніх щоденних клопотах.

Мистецтвознавці відзначають її роботи: «Вертеп», «Свята вечеря», «Водохреща. Йордан», «На Великдень», «Увивають весільне деревце», «Хлопець на коні», «Молотьба», «Каменоломня», «Млин», «Орач».

Ганна Шабатура дочці Стефанії, яка перебувала в місцях заслання, присвятила цикли «У Мордовії», «Сибір».

До речі, з голосу Ганни Шабатури зразки пісенного фольклору записували представники Українського народного хору ім. Григорія Верьовки.

У 1990-х роках роботи художниці з великим успіхом експонувалися на низці персональних виставкок у Львові та Києві. Ганна Шабатура була нагороджена премією ім. К. Білокур.

Стефанія Шабатура зазначала: “Творчість моєї мами Ганни Шабатури – це справді філософія життя, в якому сконцентровано її мислення, світобачення, прониклива спостережливість. У її творчому періоді  свідчення правдивості життя. Власне, все те, що нею було передумане й переосмислене…  Можливо, в цьому і сутність її як митця”.

Господь дав Ганні Михайлівні Шабатурі довгий вік. Вона відійшла у Засвіти у віці 90 літ 2004 року у Львові та похована на Личаківському цвинтарі.

Того ж 2004 року у серії «Українське наївне малярство» вийшов альбом «Ганна Шабатура» із дослідженням Антоніни Палагнюк [6].

Цей альбом, присвячений творчості української художниці Ганни Шабатури, зібрав під однією обкладинкою живописну спадщину мисткині, а також листи, записані спогади і розповіді Ганни Шабатури і її доньки Стефанії.

Найбільш поширеними сюжетами в альбомі у картинах Ганни Шабатури є ландшафти її рідного села Іванє-Золоте, великодні гаївки, новорічні святкування, церкви, лісові дива і селяни в своїх щоденних турботах. [6]

Твори Ганни Шабатури ще не сповна оцінені та досліджені сучасниками, але вже завойовують своє заслужене місце у загальній картині наївного малярства України.

 

Підготувала Оксана Дяків,

бібліограф Заліщицької міської центральної публічної бібліотеки, членкиня НСЖУ, НТШ, Заслужений журналіст України

(Публікація для збірника "Гомін віків")

 

 

Література:

 

1.       Рух опору в Україні: 1960–1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 714–715;  2-ге вид., 2012. — С. 805—806.

2.       Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення. К.: УРП, 1996. — С. 26-27.

3.       Стефанія Шабатура: вибрана палітра кольорів з мозаїки життя і творчості/ Упорядник Соломія Дяків. – Київ: Смолоскип, 2016.

4.       Стефанія Шабатура: життя окрилене стремлінням духу/Спогади. Вибрані статті/Упор. Соломія Дяків. – Жовква: Місіонер, 2021. – 472 с.

5.       Стефанія Шабатура: нескорений дух творчості / Упорядник Соломія Дяків. – Видавництво: Смолоскип, 2017. – 168 с.

6.       Ганна Шабатура Hanna Shabatura / Упор. Антоніна  Палагнюк. - Видавництво: Родовід, 2004.

7.       Дяків В. Наша землячка відійшла за межу Вічності//Колос. – 2015. – 30 січня. – С. 6.

Hamster Rosie is playing and burrowing in her bedding. 🐹🛏️🏡 Хом'ячок Роз...

ЮВІЛЕЙНИЙ ВИПУСК «ГОМОНУ ВІКІВ» (ПРИСВЯЧЕНИЙ РІЧНИЦІ ЗАЛІЩИКІВ)

2020-й став особливим роком для колективу Заліщицького районного краєзнавчого музею, адже саме тоді вийшов друком п’ятий випуск  літо­писно-краєзнавчого збір­ни­ка Заліщанщини «Гомін ві­ків». Журнал містить тради­ційні рубрики, такі як: архе­о­логія, історія, постаті, мис­тец­тво, етнографія, фольк­лор, економіка, рецензії. 

Завдячуючи нашим авторам, збірник вийшов актуальним для поціно­вувачів історії Заліщицького краю. У рубриці «Архео­ло­гія» цікавими будуть дослід­ження Оксани Ротар, Яни Яковишиної, Тараса Ткачука, Оксани Драгомирецької. Шанувальники археології зможуть прочитати про дослідження трипільської культури в Заліщицькому краї. Адже археологія відкриває нам прадавнє минуле нашої землі.

Наступний розділ «Істо­рія» розповість чита­чам про дослідження Петра Сіреджу­ка, Оксани Дяків, Світлани Боднар, Ігоря Боднара, Михайла Сопилюка. Тут читачі мають змогу просте­жити участь заліщан, жите­лів нашого краю у лавах УГА і в битвах на фронтах Європи у Другій світовій війні. Також висвітлюються матеріали про цікавих персоналій, які жили чи бували в місті.

Про становище греко-католицької та католицької парафій міста у XVIII столітті можна дізнатися, прочитав­ши збірник «Гомін віків». Розділ «Постаті» розповість читачам про напрацювання Оксани Ротар, Миколи Проціва, Віталія Каспрука, Ігоря Кулачковського. Шану­вальники історії мають змогу почитати матеріали про Омеляна Поповича, Осипа Маковея, Леонтія Скибіцького, Євгена Кохана та дізнатися про їхній вклад у розвиток краю.

Розділ  «Мистецтво» пред­ставлений статтями Оксани Безушко, Сергія Грабового. Читачі матимуть змогу ознайомитися з на­родними колективами За­ліщицького краю, а також з тим, як вшановувалися видатні діячі краю в неру­хомих об’єктах. Ці матері­али стануть у нагоді тим, хто цікавиться розвитком культури на теренах Заліщицького району.

У розділі «Етнографія» поціновувачі заліщицької вишиванки ознайомляться з працею Людмили Бул­гакової-Ситник та з описом технік вишивання, а також простежать за розвитком вишивки у XIX-XX ст.

Рубрика «Фольклор» представлена напрацю­ваннями, на жаль, нині покійного журналіста Олега Вістовського. Саме він зібрав та опрацював легенди села Іване-Золоте.

У розділі «Економіка» читачі мають змогу озна­йо­митись із становищем Заліщанщини в часи ту­рецької окупації 1672-1699 років. Колективна праця Миколи Стрішинця, Олени Павлової, Костянтина Павлова розповідає про занепад краю в цей період.

Рубрика «Рецензії» ознайо­млює шанувальників історії і оцінкою Василя Слободяна праці Василя Олійника «Костел святого Станіслава в Заліщиках». Для тих, хто не читав книги Василя Олійника, буде  хороша нагода це випра­вити, прочитавши рецензію та звернувшись до книги «Костел святого Станісла­ва в Заліщиках».

П’ятий випуск журналу «Гомін віків» зібрав у собі напрацювання багатьох авторів, за що їм велике спасибі. Колектив Заліщиць­кого районного краєзнавчо­го музею також висловлює щиру подяку Сектору культу­ри, молоді та спорту (завідувач Оксана Безушко) за фінансування видання. Сподіваємося, що п’ятий випуск журналу «Гомін віків» отримає гідну оцінку у справжніх поціновувачів історії Заліщицького краю.

 

  Віталій КАСПРУК,

директор Заліщицького          

районного краєзнавчого музею

 

Мінорним акордом ввірвалася осінь - Олег та Катерина Малики

ВАЖЛИВА ДАТА: 30 років - Революції на граніті. «ЦЕЙ ГОЛОС НЕМОЖЛИВО БУЛО НЕ ПОЧУТИ!»

 

Багато подій української історії наприкінці ХХ століття наближали незалежність України. І сьогодні держава вшановує патріотів, які своїми мужніми вчинками прискорювали розпад Радянського Союзу. Верховна Рада України Постановою №2364 від 17.12.2019 року «Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2020 році» серед подій, які відзначатимуться на державному рівні, чільне місце відвела Студентській революції на граніті. Вона розпочалася 30 років тому – 2 жовтня 1990 року – і стала одним із важливих чинників піднесення національного-визвольного руху в Україні, посилення боротьби з партійно-бюрократичною номенклатурою тодішнього Радянського Союзу.

Студенти своєю активною громадянською позицією у жовтні 1990 року засвідчили спадковість боротьби українців за власну незалежну державу, продовжуючи справу патріотів ХХ століття – учасників Української національно-демократичної революції, національно-визвольних змагань 1940-1950 років, шістдесятників та дисидентського руху, які своєю жертовною діяльністю передали естафету молоді. Їх романтичні ідеї боротьби за незалежності знайшли втілення у створенні студентської організації. Студенти готувалася до тривалої боротьби, репресій, та свідомо йшли на самопожертву задля незалежної України.

Тернопільська молодь підтримала Революцію на граніті та внесла свою лепту у велику справу національного державотворення. Про наших патріотів, які стали на шлях боротьби,  Державний архів Тернопільської області збирає  матеріали, присвячені цим подіям, організовуючи документальну онлайн виставку «Революція на граніті».

 

Ми взяли інтерв’ю у заступника директора з навчально-методичної роботи, вчителя історії опорної школи м. Заліщики Ірини Романівни Галько, яка тоді навчалася у Київському університеті ім. Т.Шевченка і активно підтримувала своїх товаришів.

 

-         Як розвивалися події у Києві восени 1990 року?

- Ідея студентського протесту виношувалась  серед членів Української студентської спілки нашого Київського університету ім.Т.Шевченка та Політехнічного університету ще після розгону весняних політичних студентських акцій біля пам’ятника Т.Шевченка.  З одного  боку, організатори протесту діяли дуже обережно, а з другої - ідея необхідності змін витала в  повітрі 1990-х. Акцію протесту не розпочали у вересні тому, що більшість студентів перебувала у трудових загонах, які допомагали колгоспам збирати урожай овочів та картоплі. Її запланували на 2 жовтня, бо 1 жовтня одружувався Маркіян Іващишин, голова Студентського братства Львова. Три студентські організації УСС Київського університету і Політехнічного інституту та студентське братство Львова узгодили свої дії, об`єднали вимоги і спільно розпочали протест на площі Жовтневої революції. Так розпочала Революція на граніті.

Крім виписаних вимог, мова йшла про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення нових виборів на багатопартійній основі восени 1991 року, відставку голови Ради Міністрів України Віталія Масола, прийняття закону про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ, недопущення підписання нового Союзного договору, повернення в Україну солдатів, які проходили строкову службу за межами держави, і забезпечення служби на території республіки юнакам подальших призовів, загальною метою протестувальників-студентів було підняти загальноукраїнський студентський страйк.

 

-         Як обирали  студенти способи протесту?

- Були різні ставлення до форми протесту, зокрема і голодування. Так, наприклад, страйком  нашого Київського університету прийняв рішення, що дівчата не будуть брати участь у голодуванні, хоча б якийсь певний період.  Учасники акції ще не знали, як поведе себе влада, КДБ, були готові до будь- якого розвитку подій. Мені так здається, що протест не розігнали ще з 2 жовтня, тому що було дуже холодно і голодувати було важко. Про всяк випадок, щоб уникнути одночасного затримання, лідери студентського протесту чергували на площі по черзі. 2 жовтня Олесь Доній, голова університетської  УСС, мій однокурсник, розпочинав акцію протесту, намагаючись отримати дозвіл Київради на розгортання наметового містечка, щоб не дати владі можливості звинуватити учасників акції у непокорі і не розігнали протестувальників. Після отримання дозволу, хлопці розгорнули наметове містечко так блискавично, що навіть міліція не встигла відреагувати. 

  - Яким було ставлення суспільства та державних органів до протестувальників?

- До протесту приєдналися студенти інших вузів з різних міст України. Але голодування насправді було дуже важким. Пам`ятаю, своїх однокурсників Едика Шепелєва, Толю Момрика та ще кількох хлопців, які після тижня голодування були такі виснажені, що дивитись на них було боляче. Це при тому, що  київські студенти ще й відвідували заняття у вузах, щоб їх не відрахували за невідвідування. Ті, хто не голодував  або були в службі охорони, або просто у групі підтримки. Ми щодня приносили їм свіжі квіти, готували для них трав’яні чаї.  Окрім підтримки, були і провокації. 

 

Якось не пригадую змісту гнівних повчань, які  неслися у бік «невдячної молоді», але такий випадок ніколи не забуду: до наших хлопців на четвертий чи п`ятий день голодування  підійшла така приємна жіночка і з пропозицією: «Поїжте, хлопчики!» розгорнула  великий кульок зі свіжоспеченими пиріжками, які пахли неймовірно смачно.

Хлопці ввічливо відмовлялись, хоча деякі потім втрачали свідомість. Були ще і такі, які демонстративно розгортали їжу перед голодуючими. Після тижня голодування багатьом довелось надавати медичну допомогу і виводити з голодування. Але на це був розрахунок влади.  Хоча лідери протесту  від початку мали не голодувати, вони  також  розпочали голодування і під кінець акції бажаючих голодувати було більше, ніж дозволяло наметове містечко.

Студентський протест підтримували і наші університетські викладачі, одні відверто ходили на Жовтневу площу до голодуючих студентів, як наприклад, наш земляк, викладач кафедри археології Юрій Миколайович Малєєв, ми з ним там часто зустрічались. Серед людей, які підтримали протест було чимало відомих вчених, митців. 14 жовтня застрайкував увесь Київський  державний університет ім.Т.Шевченка, потім - КПІ і інші київські вузи.

Практично багатотисячне студентство Києва  стояло на вулиці під своїми вузами і не просто підтримувало голодуючих, а вимагало змін. Цей голос неможливо було не почути!

 

*** *** ***

Студенти досягнули на той час небаченого результату: їх вимоги розглядала на своєму засіданні Верховна Рада УРСР, а депутати прийняли відповідну постанову.

Молодь 1990 року передала естафету своїм ровесникам, які відстоювали справедливість під час Помаранчевої революції та Революції Гідності, і сьогодні захищають незалежність і територіальну цілісність України від російської агресії.  Тільки ті громадяни, які мають цінності, будуть їх відстоювати навіть ціною власного життя. Тільки ті громадяни, які хочуть творити незалежну Україну, для цього будуть все робити. Тільки ті громадяни, які діятимуть злагоджено та організовано, зможуть змінити державу!

 

Василь ДЯКІВ, історик, член НСЖУ

 

На фото: Олесь Доній, голова університетської  УСС, - на обкладинці тодішнього журналу, який розповідав про Студентську революцію на граніті.

 

Студентка Ірина Галько поспішає до своїх однокурсників, які голодують.

 

Однокурсники Ірини Галько під час голодування.

Ольга СЕРЕДЮК: "Андрей Шептицький - прозірливий очільник Церкви"

 Нинішній 2020 рік в Україні оголошений Роком Андрея Шептицького. Хто така ця постать в україн­ській історії? Митрополит греко-католицької церкви, що став духовним провід­ни­ком українців, завзятий борець з неправдою, гума­ніст, він потужно боровся з несправедливістю, що знаходило відгомін серед простих людей і чесних пастирів краю.

Загальнонаціональні заслуги Андрея Шептиць­кого перед українським народом визнавала Україн­ська Центральна Рада, яка, стоячи, зустрічала йо­го після звільнення з цар­ської неволі 1917 року ви­гуками: «Хай живе Князь Україн­сь­кої Церкви!», а Ми­хайло Гру­шев­­ський нази­вав ми­­тр­о­полита Великим українцем. Відомий історик Сергій Єфремов порівню­вав при­бут­тя Андрея Ше­птицького після заслання до столиці України із в’їз­дом Богдана Хмельниць­кого до Києва після перших перемог українського козацтва над польською шляхтою і наго­лошував, що поява митро­по­лита в залі засідань пар­ламенту набирає символіч­ного значення перемоги правди над неправдою, волі над неволею. І це в тому залі, де постійно клялися у вірності російській державі, випрошуючи для українців лише культурно-націона­льну автономію.

Андрей Шептицький накреслив свій план україн­ського державного будів­ниц­тва: «Якщо Україна хоче жити вільним життям, то му­сить обов’язково відо­кре­­митись від Москви. Вона мусить стати незалежною державою, шукати собі союзників між іншими віль­ними народами і держава­ми, які підтримали б її слушні вимоги та допомог­ли б у боротьбі проти московської агресії».

Нема сумніву, що такий заклик не міг сподобатися іде­ологам відродження «еди­­ной и неделимой Рос­сии». Тому й пересліду­ва­ли більшовицькі комісари Митро­­полита Андрея Шеп­ти­ць­кого, оцінюючи його вплив на піднесення патріотизму українців.

Прозірливий очільник греко-католицької церкви, Митрополит передбачав, виступаючи перед львів­ським духовенством, що для УГКЦ будуть страшні випробування у формі переслідування й арештів, а тому треба готуватися боронити Церкву.

Більшовицька влада, яка ще не мала ніяких юридичних прав розпоряд­жатися на зайнятій за зговором з Гітлером части­ні західноукраїнських зе­мель, але вже заарештову­вала, розстрілювала всіх їй неугодних, не поспі­шала вживати крайніх заходів до Митрополита через його величезний авторитет у Галичині. Митрополит Шеп­тиць­­кий завжди висту­пав від імені всього народу, а не лише гали­чан, вірив у його творчі сили, до кінця своїх днів не покидав чати на святому Юрі, переда­ю­чи й іншим дух незлам­ності та віру святу.

Ольга СЕРЕДЮК,

учитель української мови та літератури Заліщицької держгімназії